Я свої очі віткриваю,
а тебе поряд уже немає
як же тепер мені бути...
Знаю що не зможу я тебе уже забути.
Я боюся мріяти,
бо можу з розуму зійти
прокинувшись у ранці,
в серці гаряче на дворі холодно
знайомий біль заляг в душі.
Показував любов
над очами згадую,
все приємне наче сон
називав і називатиму кохання "Зрадою".
Дерева листя розпустили,
вітер розчісував тебе гілками
все було так красиво,
та хтось розлив брудну воду поміж нами.
Сумує та лавочка,
ми не сядем туди уже у двох
сльозами зараз небо обмиваєтся,
та Амур любові нашої промок.
Уже не ховатимось від дощу,
під одною парасолькою
не ділитимо вже радість й сум,
не грітиму тебе в морози вечорами коли холодно.
Все сильніше серце бєтся,
ділится на осколки
кровю обливаєтся тихо, та колить в нього голка.
Ще трохи й розібєтся,
не легко це усе забути
твоїх оченят красивих,
ніжного голосу не бачити не чути
повір я віддавав тобі усе що мав.
Ні наяку іншу у житті б непроміняв.
Набрид один сценарій,
зустрічаєш та кохаєш
думаєш так триватиме завжди,
одного дня втрачаєш
та залишаєшся один.
Можливо літо відійде
та з собою це все забере,
я піду, і лише дощ зітре мої сліди
та все одно скажу: "Що тебе люблю".
Тобою однією лиш живу.
Та це востаннє я тобі пишу!
Між словами багато крапок мокрих
танцюють прощальний вальс краплини
сьогодні, мій останній до тебе дотик,
та вже нерідна ти мені людина.
Останній день у двох,
закриває книга списаний роман
і це неначе справжній сон,
погрався вкотре вже ще одним життям.
Це останній мій трек,
складає зброю душевний мій поет
останній раз читаю РЕП,
в останнє пишу цей куплет.
Не повернусь у нього вже ніколи,
тепер наші вже утрачені шляхи
та інша в кожного відчинить двері доля
незряче поспішають на різні береги.
Прощай моє кохання,
прощай та відлітай
Та що тебе кохаю, завжди знай.
9 липня 2010 року...
