Народе мій!
Мов Дніпр широкий,
Ти маєш силу, міць земну.
Та огорнув тебе неспокій,
Бо скрізь, куди не гляне око,
Бачу знедоленість одну.
Пшениця й жито зеленіють,
Весною хвилями шумлять.
Куди ж пропала пісня-мрія?
Лиш жайвором вгорі надія
На щастя й долю ще кружля...
Якщо й її закриють хмари,
Заглушать спів святих небес,
Народе, не впади у чвари,
Не викликай війни-примари!
Хай мудрість не лишить тебе.
Народе мій!
Дужий, стоокий!
Ти працьовитий, знає світ.
У праці потопи неспокій:
Є віра й міць синів і дочок
І є Шевченка заповіт.
Хай яничари різних мастей
Збивають в міць твою лоби.
Порви ланцюг бід і напастей,
Щоб на коліна лиш не впасти...
Ганьби не знав
й не знай!
Ганьби...
1994
Та ось тільки "у праці топити неспокій", коли тебе грабують "шапкокради", не хочеться! Спину розпрямити треба та поглянути світлим оком на дійсність. "Тільки щоб війни не було" та "голоду" вже проходили! "воріженьки" "як роса на сонці" самі по собі не зникнуть!
Сьогодні у Киеві відвойовуєм право на власний голос - це часточка тієї праці, в якій можна "потопити неспоків".
Беру як "зарубку" в мозку, Небесна!
zazemlena відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
