З глибин свідомості моя спливає суть
А емоційні барви крешуть громи...
Почула я - в собі собою будь,
Свої жалі не довіряй нікому.
"Життя - суцільний безлад і тюрма,
Лишилось лиш надіятись на краще" -
Щож, може була винна я сама,
Бо відкривати душу було нащо?
Та все ж надія жевріє в пітьмі,
Що хоч комусь моє потрібне слово,
Що хтось, хто не байдужий був мені,
"Життю радіти" - візьме за основу...
І може, ще хоча б одна душа,
Що квилить, наче чайка, в самотині,
Простягне руку вільну, без ножа,
Хоча б одній знедоленій людині?
Тепло, що я в собі не зберегла,
А віддала так пристрастно-безхмарно,
Комусь іще підніме два крила -
І буду знати, що жила не марно!
