Колись росло таке дерево, як дерево-сподівань. Його недаремно так назвали, кожного разу, як люди підходили-відходили, на ньому виростав новий листочок, і вряди-годи сподівання, якими ділились люди з деревом - збувались. За умови, якщо людина дійсно бажає, сподівається і старається. Одного разу, до дерева підійшла молода дівчина, у неї хворіла мама, і вона зі всіх сил намагалася допомогти їй подолати хворобу. Щовечора, коли звичні люди сиділи дома й пили чай: ВОНА -> втомлена, йшла пішки з роботи, майже неосвітленими вулицями, а рано-вранці підтюпцем бігла до лікарні, щоб занести матері те, що зробила за ніч. Дуже часто, єдиним в нічній темряві орієнтиром, їй ставав білий місяць. Так сталось, що рослина знаходилась у погано освітленому провулку, куди через щільність і вузькість будинків, попадало лише трішечки місячного світла, і ходити туди в пізній час було вкрай небезпечно.
Як пізніше виявилося: дерево відчуло всі ті емоції, які так старанно приховувала дівчина, і зрідка показувала. Воно так перейнялося її долею, і долею її матері, що забрало місяць із неба і заховало у себе між гіллям, щоб уже ніхто не вкрав і не перемістив його.
Тепер світло від місяця вічно освітлює вулицю, від початку до кінця.
А віра дівчини у краще й досі живе у ній
