|
"Ми навчилися задовольнятися малим, хоча життя - на подив великодушне і завжди хоче обдарувати нас щедро".
Вона.
Сьогодні зі мною сталася дивна історія. Чудеса часто відбуваються в моєму житті, і я завжди уважно до них ставлюся.
За мною ув'язався величезний чорний пес. Собаки взагалі часто ув'язуються за мною, але таке зі мною уперше. Я спочатку злякалася, величезна псина зло гарчала на перехожих, і коли він рушив в мою сторону - мені дійсно стало дуже страшно. Намагаючись не робити різких рухів, я все ж трохи прискорила темп і сподівалася, що він відв'яжеться, але він підійшов ще ближче, лизнув мою руку і встав поруч. У цей момент, я відразу перестала його боятися, пошарпала його загривок - і поманила жестом услід за собою. Він, напевно, голодний, я навіть готова залишити його у себе - жалко, такий красивий пес. Взагалі, говорять, собака прибивається - до друга. Що ж це радує.
Він йшов поруч, не відстаючи від мене, і його морда посміхалася. Чесне слово, собаки уміють посміхатися, і нам людям потрібно б цьому у них повчитися. Я ніколи ще не бачила, людини, яка б йшла і посміхалася просто так всьому що є - сонцю, траві, небу, людям. Втім, люди визнають таку людину божевільною. Заздрю цьому псові, йому можна тріумфувати просто так, нікому нічого не пояснюючи.
Я знову пошарпала його загривок. Посміхнулася йому із словами: "Все, ти вже мій"?. Підняла голову і побачила… Тебе. Так-так, я чомусь упевнена, що це був ти. Такий високий, широкоплечий, і очі такі глибокі, що виражають абсолютний спокій і непохитність. І посмішка - ангельська посмішка, душа тріумфувала, дивлячись на те ЯК ти посміхаєшся. Господи, та я в той же момент, не замислюючись, узяла б тебе за руку і відвела на край світу. Проте, усі думки були перервані в секунду. Мій пес вискалився і почав гарчати, він не дав би підійти до мене навіть на метр. У цей момент я почула твоє упевнене, з нотками нервозності : "Дівчина, ви б намордник наділи йому". Чесне слово, я не знаю, що зі мною сталося в даний момент, я не знаю, звідки у мене взялося стільки зухвалості, але в секунду, не замислюючись, я випалила: "Собі намордник купи, ясно"?!.
І настала тиша.Секундне усвідомлення, навіщо я це сказала, здалося вічністю. Мені здається, навіть мій супутник здивовано подивився на мене. Видно, що ти був шокований, але що я могла тепер сказати? Вибачатися? І показати, що я взагалі не контролюю спалаху своєї люті. Ти дивився на мене таким поглядом, ніби чекав, що я дійсно зараз скажу щось зрозуміле, але я лише перехопила твій погляд, і гордо підкинувши голову пройшла мимо. МОВЧКИ!!! Мене вразило, що всі інші події сталися мовчки. Ніхто не зронив не слова, хоча могли б покричати, як бабки на базарі.
Насамперед, коли я завела пса в квартиру - я налила йому води і відразу пішла на кухню, щоб погодувати. Вхідні двері залишила незачинені, занадто метушилася, а коли прийшла, собаки ніде не було, тільки порожня миска з під води а поруч. нашийник з логотипом "manchеster united". Собака футболіста?...
Він
Хоч ти і вигадана, а тебе все одно не виходить викинути з голови. Ти, як усі дівчата, не поспішаєш йти зі свідомості...
Я вже абсолютно загубився в часі... Запитай день, число - і я напевно полізу в кишеню за телефоном, щоб відповісти... Якщо б не робота - і місяць, напевно, насилу б згадував. Хоча... Може воно і до кращого? Скільки вже написано про Час? Чи дарує воно нам щось хороше? Більше схиляюся до думки, що ні... Учора ось брів у черговий раз в чергову зміну по нічному парку... Як завжди з незмінними навушниками у вухах і своїм хаосом музики і думок в голові... За огорожами приватних будинків звично гавкали собаки... І раптом я зрозумів, що гавкіт одного пса вже дуже гучний. Напевно не із-за огорожі.
Я повернув, ховаючись за рогом... Нехай собі гавкає на здоров'я. І несподівано розчув крізь музику важке дихання у себе за спиною. Серце йокнуло від несподіванки і переляку, що наринув. Схоже, пес брів прямо за мною. І він явно був чималих розмірів.
Я погано пам ятав цей трек... Може, раніше я просто не звертав уваги, і насправді це "дихання" завжди було частиною цієї пісні? А свідомість, що перелякано трепеще, між тим робила його все голосніше і виразніше, заглушаючи музику...
Уважно прислухаючись до звуків за спиною, я вже практично перестав звертати увагу на інші органи чуття... І несподівано в мою руку щось вчепилося, смикнуло назад... Це була гілка. Усього лише гілка. Але ще і привід озирнутися. Виплутуючи футболку з колючих кущів, я повернув голову, і побачив його.
Це дійсно був пес, і дійсно немалий. Абсолютно чорний. В усякому разі, так здавалося в темряві. Він зупинився прямо за мною і чекав, висунувши язик і важко дихаючи. Я смикнув футболку, і швидким кроком рушив далі. Відчув, як по руці слизнула тканина, незадоволено відмітив про себе, що все-таки порвав футболку, і опустив погляд. На щастя для мене, це виявилася не футболка: пальці вдало упіймали стрічку, що зісковзнула по плечу. Мабуть хтось зачепився за ту ж гілку, що і я. Я підніс стрічку до очей, і зрозумів, що це не просто обривок тканини. Це був брелок: червона стрічка, із золотистими краями і таким же золотистим написом "Manchester United".
Я стиснув стрічку в долоні і знову обернувся. Але в тому більше не було необхідності. Пес вже наздогнав мене і йшов поруч як ні в чому ні бувало. Переляк відійшов, я заспокоївся, трохи зменшив крок і вийняв навушники з вух. Ми обоє йшли мовчки, час від часу поглядаючи один на одного, і раптом я несподівано став перейматися симпатією до мого мовчазного супутника, що дуже дивно, адже я не любив собак. Але до цього пса я перейнявся навіть повагою... Не знаю, чому. Можливо, мені здалося, що ми в чомусь схожі...Що, можливо, він так само самотній... Так само упертий і вірний якимсь своїм ідеалам... Покоряючись віянню моменту, я протягнув руку і обережно торкнувся шиї тварини, легенько погладжуючи. Він не заперечував, і я зупинився, щоб вже упевненіше, дружньо пошарпати його шерсть. Ми зупинилися якраз у перехрестя, і я тихенько прошепотів:
- Далі наші шляхи розходяться, адже так? Ми не можемо пройти шлях разом... Інакше які з нас одинаки, вірно?
Він мовчки дивився на мене. Я випрямився і пішов далі, намагаючись не озиратися, але тут він подав голос. Я обернувся, і упіймав його докірливий погляд. Пес знову наздогнав мене і зупинився, вичікувально розглядаючи моє обличчя. Все так само інтуїтивно, ніби сліпо покоряючись чужій волі(зараз, коли пишу, саме таке почуття), я протягнув руку і натягнув йому на шию знайдену стрічку. Він сів. Я знову відвернувся і рушив вперед, чекаючи почути гавкіт за спиною, але його не послідувало. Відійшовши чимдалі, я обернувся, але пса вже не побачив. Нам і правда було не по дорозі.
Не знаю, звідки це почуття, ніби я щось втратив зі зникненням цього пса... Але воно є. І знаєш, ця історія змусила мене повірити в Тебе ще сильніше... Мені здається, що колись ось так само абсолютно випадковим, містичним чином ми зустрінемося і з Тобою... Але ми пройдемо шлях до кінця... Удвох...
ID:
435313
Рубрика: Проза
дата надходження: 04.07.2013 20:34:47
© дата внесення змiн: 04.09.2013 19:58:46
автор: Юліанка Бойчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
Казкових снів тобі 
