|
Коли ми взнали про те, що до Львова приїде ДДТ – залишався рівно місяць до концерту. Того ж дня ми пішли з білетами і саме з цього дня починається початок кінця мого спокійного життя. Саме з цього дня розпочались «вечори посвячені ЮЮ», кожного вечора розмови про те, як класно буде на концерті, про те, як мій хлопець буде кричати підспівуючи і найголовнішою темою було «обов’язково віддам книжку Юліаничу. Він буде радий. Я його побачу тет-а-тет. Я з ним привітаюсь за руку. Він взнає, що я книжку про нього написав» (був за моїм хлопцем грішок, видав книгу про ДДТ. Це видання, правда, не так про ДДТ, як зібрання історій-спогадів фанатів ПРО ДДТ). Так, відволіклись від розповіді. В цих тематичних вечорах було все: новизна повідомлення (перших розмов 6, далі все ішло по колу), цікавість (знову ж таки 6 перших розмов), а головне емоції, мрії та бажання. І хоч це було схоже на монологи психічно неврівноваженого фаната, я відчувала себе неповноцінною поруч з образом Юрія Шевчука. Бог свідок, я трималась до останнього. Я перечитала всі статті Вікіпедії про гурт (навіть відредагувала кілька з них), а тому до кінця місяця володіла не лише повною біографічною інформацією, а й деякими інтимними деталями з життя засновника ДДТ. Ви не думайте, я люблю гурт «ДДТ», люблю їх пісні, але я морально і психологічно була не готовою розмовляти про це денно і ночно.
Будучи вихованою мудрою, воістину мудрою жінкою, я знала, що добрий чоловік – щасливий чоловік, а щастя чоловіку приносить не лише їжа, секс, сон, а й ДДТ (як мій окремий випадок), а тому план дій був простим, як гробова дошка: слухай і мотай на вус, не сьогодні так завтра знадобиться. Все так і сталось.
Далі веду опис детально.
Середа, 5 травня, 4 дні до концерту
Розмова по телефону починалась стандартно, і стандартно після 23-25 хвилин розмови (я спеціально засікала) випадково пролетіло, навіть не пролетіло, а пробігло зі швидкістю поспішаючої черепахи слово «Шевчук» і почалось стандартне мовчання з моєї сторони, і стандартний монолог-ода зі сторони коханого. Сьогодні я придумала, як зробити приємно своєму хлопцеві, гурту ДДТ і ЮЮ зокрема. Між риторичними запитаннями «А як ти думаєш, як він зреагує на книжку?» і «На концерті буде Грішка, Наталя, Олеся, Олег, Олега подруга (тоді ми про Іру ні сном, ні духом), Оля і т.д.» пролунала фраза: «Треба щось зробити. Може плакат, але плакат нє, я незнаю, хоча, може якийсь прапорець…» далі писати суті нема, адже головну ідею я зловила, а писати сумніви затятого ДДТшника марудна справа.
Значить робитимем плакат. Ну, а що, в мене зараз часу багато, коханий на роботі, фанатів (чи то пак, шанувальників, як любить казати мій дорогий ДДТшка) більше нема, значить бум робити сАмі. Та і хлопцеві приємно буде.
Четвер-пятниця, 6-7 червня 3-2 дні до концерту
Після Тася пішли роботи купувати мені гуаш і ватман. З тим всім добром притарабанилась до дому і почала обдумувати вже раніше накидану в уяві концепцію плакату. На загальному засіданні (Леля і Тарас) було вирішено: намалювати обличчя дяді Юри, зробити білий або ніжно сірий фон, і написати буквами (!) (репліка «пишеш буквами» мене «вбила». Філологи зрозуміють) цитату з пісні або інтерв’ю Шевчука.
Заказ понял – заказ принял. Найважче було придумати, яку ж фразу написати, аби вона не кричала: «Я хочу від тебе дітей» або «ТИ найкращий в світі», а бажано, щоб вона доносила, якусь філософську думку, ну, або щоб ту думку, можна було замаскувати під філософську. Після довгих «родових потуг» ми зупинились на «Рванём же туда, где никто не бывал».
Описувати як плакат малювався сенсу немає. Варто, мабуть, просто сказати «Спасибі» цьому пдакату, адже саме завдяки йому я: 1) перечитала всі інтерв'ю ЮЮ, переслухала пісні ДДТ і відкрила для себе багато нових та гарних; 2) що не кажи, а таки зблизилась з своїм хлопцем і це не може не тішити; 3) таки навчилась малювати людей (це таки важливий момент в моєму житті); 4) полюбила професію журналіста (скільки ми всього повинні знати, скільки інформації через себе пропустити, щоб народити кілька рядочків тексту).
Мене похвалили, захвалили і перехвалили. Плакат сподобався – мене полестило. Тепер до розмов про концерт додались розмови про те, як Шевчук зреагує на плакат. Новизна – я тебе чекала)).
Субота, 8 червня, завтра концерт, ніч
На неділю в нас заплановано не лише концерт, зранку повинні піти на презентацію, а потім вже відриватись. Ввечері, годинка так 22-23 до Тася надходить інформація, що ДДТ матиме саунд-чек о 8 годині. Для тих, хто не вникає в деталі концертів, саунд-чеком називають остаточну репетицію перед концертом, на головній сцені з підлаштуванням звуку, світла і т.д. Нас повинні пропустити, а не пропустять, то треба буде до якогось дяді (Тарасе, пробач! Ти ж знаєш, що пам'ять на імена в мене кепська), який в ДДТ на клавішах грає, написати і нам зроблять пропуск журналіста в гримерку після концерту (зараз я розумію – добре, що ми з ранку приперлись, бо потім нічого б не вийшло). Я почала підозрювати, що о 10 ранку потрапити на презентацію в мене мало шансів, і приходиться обирати, куди й з ким мені йти. З однієї сторони я хотіла побачити славнозвісного дядю Юру, і фото з ним мати, та і з коханим побути, а з іншої треба прокинутись о 5 ранку, не факт, що встигнем на презентацію, (що було умовою моєї мами), і взагалі чи пропустять нас на стадіон, чи ЮЮ захоче з нами спілкуватись.
Через дві години, багато нервів та купу роздумів, вагань і пропозицій було вирішено: о 8:00 ми на стадіоні «Україна» караулимо Шевчука, беремо афтографи, фотографуємось, хлопці ставлять запитання і ми, якщо встигаєм, йдем на презентацію, а далі за планом. На вирішення цих нюансів було затрчено приблизно 3 години, в результаті чого, я пішла спати о 2:30. Я як сова-журналіст вимушена вміти відновлюватись за 2-3 години сну, а вот коханий твердо вирішив, що спати не лягатиме (до концерту, я все таки думала, що він адекватна і доросла людина. Хоча таким він є, тільки коли мова не йде про Юрія Юліановича). Правда, він таки пішов спати, про те сам намір «не йти спати, бо просплю зустріч з Шевчуком» мене вразив, і я майже просльозилась.
Неділя, 9 червня, ранній ранок
Як на диво, за 3 години сну я не лише виспалась, а й не почувала себе втомленою ще дні два (що казати, ми о 12 ночі ще пішки йшли до центру). О 7:30 ми втрьох (Я, Тарас і Григорій) вже були на стадіоні. О 8 ранку прибула частина групи і нас повідомили, що пан Шевчук приїде о 9.
Ми таки потрапили на стадіон (тут потрібно віддати належна Грішці Круглову, який завдяки своїй наполегливості не лише був першопрохідцем, а й саме він домовився про зустріч). А скільки радості в очах коханого я побачила коли йому тиснув руку Шевчук, а скільки розмов було після того, а скільки розмов ще буде. В результаті ранку: 1) ми отримали море задоволення від того, що побачили Юрія Шевчука (задоволення хлопців – зустріч, задоволення моє – похвалили моє ім'я «Какое у Вас красивое имя» (на фразу «Это у меня двойное: Ольга-Леля»); 2) отримали автографи; 3) Тарас: «А мені Шевчук аж два рази руку потиснув»; 4) ми встигли на презентацію із запасом в 30 хвилин.
Правда перед концертом, я таки зірвалась на коханого, ми посварились, я признаю, не витримала конкуренції Шевчука, замучили мене згадки про нього. Прошу вибачення, ще раз перед коханим, но то таки істина. Потім був концерт, море позитиву, багато нових знайомств, концерт на високому рівні й подорож до центру пішки.
З цього всього, хочу зробити висновки: а) місяць часу на обговорення концерту – забагато для середньостатистичної дівчини-нефаната; б) радість хлопця після концерту його улюбленої групи і зустрічі з улюбленим виконавцем – рівнопропорційна його поступливості після події; в) верх соціуму – люди-фанати. Тільки вони можуть зірватись о п'ятій ранку, коли лягли о другій ночі, для того аби потрапити на ранковий саунд-чек до улюбленої групи. Адже, за їхніми ствердженнями, тоді увага дорогих серцю людей не розсіюється на усіх, а лише на вас. Ну, або низ соціуму; г) головне, щоб ДДТ не приїжджало часто, а то тоді в коханого станеться інфаркт від такого щастя :).
Люди, будьте мудрими, дайте можливість вашим коханим бути задоволеними – це вартує багатьох годин проведених разом на прогулянках, а може навіть і більше.
Окреме «спасибі» хочу сказати гурту «ДДТ», Григорію Круглову – за його наполегливість, Олі, Тарасику, Олегу та Ірі, а також усім іншим, хто був присутнім на концерті – за позитивні емоції.
ID:
446637
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.09.2013 11:38:45
© дата внесення змiн: 01.09.2013 11:38:45
автор: Ольга-Леля Музичка
Вкажіть причину вашої скарги
|
