Вона любила слухати як плаче дощ,
І бачити як зранку сходить сонце,
Могла дивитися як серед міських площ,
У поспіху проходять незнайомці.
Любила осінь, більше ніж весну,
Коли усе навколо розцвітає,
І зі страхом завжди вела війну,
Що по її думках буває що блукає.
Бувало що поплакати могла,
коли самотність й туга обіймали,
А від людей не прагнула тепла,
що безліч її мрій поруйнували.
Вона любила сильно одного,
Який про неї завжди пам*ятав,
Навчив її, що добиватися свого,
Треба завжди, який би вітер не хитав.
Тепер цей дощ, вже не скриває сльози,
Хоча сумує так за ним, коли нема
І не читає вже скучної прози,
Хоча ще інколи у серці пустота….
