Гуркіт коліс і цокіт підков
Із ліхтарями понурого вароша
3іллються в елегії жалю.
Руду паніку кудись везуть.3в'язана? Скута?
Всерівно, ай-но.., очі свої стулю.
Та ні, але все ж не однаково...
Зарадити хочу - волаю у спини,
давить мене панічний жах -
Те, як пручається, скута шпаргами,
І вирватись хоче в поривах.
Кіби ж я вас завчасно звістив…,
То феодал жадає спокусливу здобич.
Кожна в лещатах йому підкорима,
І сороміцька утіха з жоною - то є нич.
А ви непідступні, в тім і провина,
Що в немилість попала горда відсіч.
Та жорстока віра слабкодухих і капризних!
Чим завинила перед нею жіноча врода,
Чи не тим, що чарувала мужчин?
Та хіба не жахливіші гріхи губителя,
Що оправдовує убивчий вчин?
І лезо, на жаль, вершить безглуздя се.
Не намагаюсь вже що небудь змінити,
Це всього лиш видиво, марево,
Сиве минуле знайшло дірчину,
Паніко, най вам із Ирію засяє зарево…