Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Eladar: Люди, як боги. - ВІРШ

logo
Eladar: Люди, як боги. - ВІРШ
UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

  x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 2
Пошук

Перевірка розміру



honeypot

Люди, як боги.

Омнібус летів і летів. Ані тобі ям, ані турбулентності вищих слоїв атмосфери - ось всі переваги нового розвинутого транспорту. Павло вперше прокладав курс цими районами, штурвал слухався його і політ був чудовим.
   - Місця тут давно покинуті. Вже ніхто не живе. Можливо те містечко, що ви двоє шукаєту давно поросло ковилою та всяким диким степом, - наставляв він нас. - Я ще до заходу сонця повертатимуся назад. То прокладу курс так, щоб і вас забрати чи будете ночувати?
   - Як підбереш, то буде дуже любязно з твого боку, братику... з огляду на твою зайнятість, - відповів я. 
   Хоча ми й не були кровними родичами, проте від тоді як моя кохана познайомила мене в Павлушою, ми з ним стали не розлий вода. Дивно та творче джерело в ньому било ключем: і музикант, і співак, а ще непоганий художник. З моєю зіронькою вони познайомилися на одному з тих художніх заходів, що давалися щосуботи від Академії Мистецтв. А потім і я в ньому розгледів хорошу людину.
   - Я висаджу вас на отому пагорбі, а там вже шукайте свій старий сад, - наш штурман кивнув на пригірок, обрамлений березами, і почав стишувати хід.
   Літальний транспорт приземлився на зелену травичку. Я допоміг спуститися моїй спутниці, а потім виніс наші речі з омнібуса, точніше оте все її приладдя, що вона набрала з собою, мого майже нічого не було.
   - Дякуємо, - всміхнулися ми одностайно Павлові. - Ми увімкнено маячки, щоб ти міг нас знайти ввечері.
   - Добре, натхнення вам обом, - омнібус піднявся і безшумно зник.
   Ми блукали десь з годину. Не було жодних слідів чи огорожі, чи дороги, чи хоч чого-небудь, що підтверджувало б мої спогади. Сумніватися мені не хотілося, я памятав і район, і приблизне розташування садка. Вдвох ми за кілька годин подолали кілометрів з пять, коли я помітив залишки старого заїзду, колись вкатаного, а тепер неходженого, він вів у лісосмугу, що відділяла зазеленіле поле від нашого пункту призначення. Той яблуневий садок пригадувався чистим і квітчаним, але тепер я і не очікував побачити щось схоже
   - Ми вже поряд? - озвучила моє нетерпіння мила серцю.
   - Так... Хоча я не думаю, що тобі сподобається краєвид, - я вдивлявся в дерева і кущі, виглядаючи прохід через зелену стіну. - Тут давно ніхто не був, я здивуюся, якщо там буде хоч якась місцинка для нас...
   Таки продершись крізь лісозагорожу, ми дістались старого яблуневого саду. Чомусь чагарників та бурянів тут так і не було, от тільки старі-престарі яблуні, котрі ще досі плодоносили. Ми йшли поміж ними, я жував червонобоке дике яблуко, а моя дівчина роззиралася, шукаючи де б нам осісти і де б їй було зручно провадити свої художні досліди. Після третього чи четвертого зжованого мною яблука вона таки знайшла клаптик чистого просвіту між деревами й стала розкладатися і готуватися. Я не хотів відривати її від улюбленої справи, а тому, побродивши між дерев і наситивши любов до яблук, сів під деревом час від часу глипаючи на кохану. Їй ще не було двадцяти років, на широкому доброму обличчі красувався задертий носик і великі довірливі сірі очі. В них горіли вогники того запалу, що завжди наповнював її, коли брала пензля до рук. Зараз вона була в своїй стихії, така натхненна... така мила...
   - Що? - всміхаючись краєчками губ, спитала вона. - Я через тебе не можу зосередитися. Не дивись!
   - Не можу відірвати очей, - відповів. Все ж буде так як вона захоче і чого я... Вона має наді мною якусь магічну силу...
   - Та невже? - задзвеніла посмішка, вона підійшла і я відповів на її питання довгим і ніжним поцілунком. 
   - А тепер спи чи подрімай, бо я дісно не можу зосередитися! - нахмурила брівки моя кохана. - або ж обійди сад, тільки не лишай мене одну надовго...
   Я ще раз поцілував її і побрів між дерев, лишаючись на видноті, але при цьому все глибше занурюючись в спогади. 
   Зкуштувавши ще раз червонобоких яблук, сів пообік, кроків за десять від мольберта. Дрімота наскочила, оповила і моя голова тихо похилилась. Коли сон відпустив мене, сонце вже торкалося краєм горизонту. Кохана творила вся обмазана фарбою. Помітивши, що я прокинувся, кивнула на сонце і сказала:
   - Щось Павлика довго немає, нам уже час. Я майже закінчила. Свіже повітря дивовижно надихає!
   - Почекаємо ще трішки і мо підемо до міста, - кивнув я на захід. - Чи далеченько не памятаю, але краще ніж сидіти склавши руки!
   За годину тіні стали ще довшими і всі речі вже були складені. Ми лишили один бортовий маячок на стовпчику поряд з огорожею,  з іншим же попрямували до сонця.
   На землю спустилися темні сутінки. Ми йшли шляхом вже чимало, але точно не знали де знаходимося. Сіроока брюнетка тримала мене за руку, а тому було спокійно на серці. Вона завжди на мене так діяла. За кількасот метрів завиднів старий перехід. Одиноке віко світлофора давно втратило лампочку, а нога так заржавіла, що було дивно, як він ще не впав. Ми перейшли засипані піском рейки. Потяги цими районами припинили ходити ще до революціїї.
   За четверть години заходимо до старого села. Все виглядає давно покинутим. Ворота, обгорілі на сонці до сірої деривини, трималися тільки на божій милості, і тут і там лежать зтрухлявілі дошки колишніх парканів. Моя сіроока супутниця веде мене далі по колись головній дорозі, хоча тут все і дихає старовиною і я б так дивився і дивився. По зеленому тунелю, що утворили старезні дерева, доводиться чимчикувати далі, бо ж треба знайти місце для ночівлі.
  Раптом трохи сильніше ніж до цього руку стискає моя кохана. На мій погляд вона очима вказує на згорблену постать. Йдемо ближче. Хто може жити на цих руїнах? Дивно.
   - Ой, трясця йому, перелякали мене, - почувся хриплий викрик від постаті.
   - Вибачте, ми не хотіли... - почала моя люба, але недоговорила. Вона була здивована не менше, аніж дідусь зляканий від неочікування.
   Старезний - престарезний молочний дід спирався на патика, і іншій руці тримав кошика з грибами та ягодами. Саме два білих він і клав, коли ми його застали. Одяг був перелатаний і фасоном сходив на дореволюційний, проте був чистенький. Такий шили раніше в часи Забуття, щоб підчеркнути українське походження.
   - Скажіть, а чи далеко ще нам до міста йти, - звернувся я за допомогою.
   - Так вам і до ночі не дістатися. Пішого ходу тут ще на день, а то й на півтора. Лишайтеся на ніч у мене, а як зійде сонечко, почимчикуєте собі далі. Дорога тут одна: через поля стежка тягнеться, аж до річки всяк ходить, як дійдете до старого дуба, то й брід буде, а вже далі понад рейок доберетеся до міста. А що ж ви заблудили?
   - Нас мали забрати. Ми домовлялися із братом, але нікого... - засмучено озвалася моя сіроока.
   - Хвилюємося чи нічого не трапилося з ним, - додав я. - А ви що ж тут давно отак самотою живете?
   - Років уже з двадцять сам. Стара моя то померла і лишився добувати віку, не знаючи скільки ще днів мені намалювала доля. Життя і радісним, і сумним було, а тепер просто спокійне. Та й куди ж мені скаржитися, коли сто пятнадцятий рік вже йде, - дідусь говорив, ведучи нас за собою до двору. - Заходьте, заходьте... Зараз перевечеряємо і ляжете на піл.
   Стара хвіртка рипнула й ми опинилися на подвір"ї, що було чисте й заметене. Не дивлячись на вік, дідусь всьому давав порядок. Побілена хата під сірим-сірим дахом стояла поряд з літньою кухнею. Між плетеним тином з горщиками на кілках і будівлями стояв столик. Він був схований від дощу густим плетивом виноградної лози, де-не-де ще висіло кілька грон темно-синіх ягід.
   - Ну, чого стовбичите, - заходився дідусь з яствами. - Кажу ж бо, заходьте.
   - Ой, може вам допомогти? Ви скажіть, що й куди? - схаменулася моя сіроока.
   - Не треба, я вправлюся і сам, от тільки... - стенув плечима дідусь. - Не дуже багатий стіл, що маю...
   Маленький столик був уставляний тарілками з всякою всячиною: домашній хліб, різноманітна городина. Холодний березовий сік і ті пригощання свідчили, що тут все було природнім, власноруч вирощеним. Господар пройшовся поглядом по нашому одязі і речах та й продовжив бесіду:
   - Отже. ви нетутушні. Певне з міста, і чого ж вас занесло в глушину?
   - Так, ми з Наддніпрянщини, - відповідав я. - Хотіли провести день на природі. Моя кохана шукала натхнення поза камінних джунглів, от і вибралися. Нас друг підвіз, але назад не забрав. Лишили там бортовий маячок і з собой один.
   - Це ж треба яка штукенція, - здивувався дідусь, беручи до рук сигнальний прилад. - В мої часи про таке й не знали. А в місті ви що робитимете? Далеко ж?
   - Знайдемо найближчий портал і додому, - дала відповідь за мене моя супутниця. - Нас більше хвилює аби з Павлом все було гаразд.
   - А що вам каже серце? - питальний погляд переходив з мене на мою дівчину.
   - Що він цілий і летить додому?
   - От і слухайте його, а тривоги відкиньте, - похитуючи головою і додав дідусь. - Люди літають, проходять через портали, штукенціями хитрими користуються. От хіба люди не боги? Пятдесят, сто років тому ніхто б і не подумав, що така дивовижа буде можлива. Ех, добре, ви з дороги лягайте відпочивати, а вдосвіта в дорогу!
   Ми лягли поруч і відразу заснули. Ранок видався ясним і провівши нас до воріт, молочний дідусь помахав на прощання.
   Спускалися до води, коли вже освітліло. Тут річка робила вигин і намивала пісчану косу. Трохи мілкіше й нам можна було перебратися не пливучи, а вбрід. Все було так, як казав молочний дідусь: он старезний дуб, он пооддолік круча, а внизу бігла звиваючись стежка аж до самісінької води. Коріння того дуба вилізало з-під землі, здавалося, що та круча й трималася завдяки зеленому гіганту.
    Ми дісталися міста, коли сонце лише краєчком визирало з-над обрію. Нас всі жителі здивовано проводжали поглядами, можливо через те, що ми були не тутешніми, а може через те, що ми йшли пішки, а не пересувалися повітрям, як всі, а мо і через те, що були босі й усміхнені. До найближчої станції телепорту дісталися швидко і до опівдня були вдома.
   Як потім зясувалося, у Павла зламався антигравітатор. Полагодившись і долетівши до залишеного нами маячка, він зрозумів, що пішли навпростець до міста, хоча і непокоївся аби не заблукали. Потім казав нам, що дуже шкодував, так хотілося і йому такої ж прогулянки.

ID:  489201
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.03.2014 18:58:08
© дата внесення змiн: 30.03.2014 18:58:08
автор: Eladar

Мені подобається 0 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



back Попередній твір     Наступний твір forward
author   Перейти на сторінку автора
edit   Редагувати trash   Видалити    print Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (507)
В тому числі авторами сайту (6) показати авторів
Середня оцінка поета: 0 Середня оцінка читача: 0
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі..

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  Новий
Под Сукно: - нетронутый
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Пантелій Любченко: - Замашна.
Синонім до слова:  Бутылка
ixeldino: - Пляхан, СкляЖка
Синонім до слова:  говорити
Svitlana_Belyakova: - базiкати
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ти
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ви
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ти
Синонім до слова:  аврора
Ти: - "древній грек")
Синонім до слова:  візаві
Leskiv: - Пречудово :12:
Синонім до слова:  візаві
Enol: - віч-на-віч на вічність
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Enol: -
Синонім до слова:  говорити
dashavsky: - патякати
Синонім до слова:  говорити
Пантелій Любченко: - вербалити
Синонім до слова:  аврора
Маргіз: - Мигавиця, кольорова мигавиця
Синонім до слова:  аврора
Юхниця Євген: - смолоскиподення
Синонім до слова:  аврора
Ніжинський: - пробудниця-зоряниця
Синонім до слова:  метал
Enol: - ну що - нічого?
Знайти несловникові синоніми до слова:  метал
Enol: - той, що музичний жанр
Знайти несловникові синоніми до слова:  аврора
Enol: - та, що іонізоване сяйво
x
Нові твори
Обрати твори за період: