З тією ж швидкістю, що я втікала від Брона, я бігла назад у замок. Відкриваю двері, а там.. Величезний білий вестибюль, повен людей в білому одязі. І всі кудись поспішають, метушаться, швидко та пошепки перемовляються. Здається, чи не в кожного є по кілька великих папок. З вестибюлю в невідомі мені приміщення веде надцять дверей, а люду, здавалось, надцять тисяч, і всі рвуться, рвуться, рвуться пройти якнайшвидше у потрібні їм двері. І тут мені згадалась геніальна фраза однієї моєї коліжанки: «На тротуарах потрібні світлофори!». Це той варіант, коли світлофори в приміщенні дійсно були б доречними. Хто вони? Чому метушаться? Що шукають? Для чого ті папки і чому їх так багато у кожного? Як ці люди у вестибюлі ганяються за дверима, так і наші думки ганяються в голові, невідомо що шукаючи. Ці думки топчуться в нашій свідомості, шумлять, кричать, перешіптуються, мовчать, повільно крокуючи до дверей – виходу –, або ж гасають, як прибацані,з одного кутка в інший. Я у своїй голові? Значить, ці люди – думки, кількість дверей – це кількість питань і проблем, які потрібно вирішити, кількість цих людей – варіанти вирішень, а папки у руках – то аргументи на захист кожної теорії виплутування з проблеми? Добре… Якщо я у своїй голові, то де мені знайти Ольгу? Що мені робити?.. Раптом почувся голос.. Такий приємний і такий знайомий… Це був голос мами. Вперше за такий довгий період перебування невідомо де я почула голос живої людини. От тільки… Не виходить розібрати жодне слово. Жоднісіньке! Яка прикрість, яка журбинка! Захотілося побачити її, мою маму. Захотілось сказати, що зі мною все добре і що я жива та неушкоджена. Стільки всього водночас захотілось! Але мені треба Ольга!
– Ти шукала мене? – несподівано переді мною виникла білосніжна постать дівчини-янгола. Вона була незмінно чарівною і лиш блискотіла по мені своїми блакитними очима.
– Шукала, – відповіла я, – у мене безліч запитань! Ти можеш допомогти мені розібратись що до чого? Радість від появи Ольги мене настільки заполонила, що я буквально ходила туди-сюди під час розмови з нею. Ніяк не виходило втихомиритись. Це ж треба, я тільки подумала, а вона тут же одразу появилась! Наче спостерігала постійно за мною! Вона за мною стежить???
– Ти стежиш за мною, Ольго? Навіщо я тобі? Де Брон, якщо він мій янгол? Точніше, я його недавно бачила.. Всього подертого, а його шкіра на обличчі… Це було страшно, чесне слово! І ще.. Він МЕНЕ у всьому звинуватив! Уявляєш, мене! А я ніколи нічого такого не робила, а тим паче майже на тому світі! Ну який мені прикол робити боляче тому, хто все життя мене оберігав і лиш один раз не пригледів, і то так, що я зараз поміж Пеклом та Раєм. І що то за озеро з чудо-садом? І чому зовні це приміщення спершу нагадує сарай, а коли приближаєшся до нього, то замок? Що це за замок? І що то за дивні символи на башточках сараю?..
Я говорила все, що спадало на думку, а Ольга, хоч і видно було, що хоче щось почати відповідати, проте нічого не казала, бо бачила, що я ще не завершила. І раптом перебила:
– Мо’, ти б уже послухала мої відповіді? Чи тобі не хочеться уже? За порядком запитаннячка, а то я мов на допиті! «Так і є, дорогенька!», – подумала я, але сказала: – Так-так, я уважно слухаю!
– Отож, – повільно розпочала Ольга, – Брон… Ми розшукуємо його. Хтось відчинив двері, які доступні тільки янголам. Зробити це могла тільки невпокоєна душа. Нечисть з Пекла могла проникнути тільки так. Двері були відчинені, а на кого ж думати, як не на тебе? Ти відчинила двері? Зізнайся, і покарання не буде настільки жорстоким! Ти була в пеклі? Знаєш, як там? Говори!
Ольга раптом стала зовсім іншою: її очі налились кров’ю, розширились ніздрі, змінилась поза (тепер – руки в боки). Стало страшно. Я ж нічого не робила, а тепер мене в чомусь підозрює не тільки Брон, але й Ольга, від якої я чекала підтримки. Вона з ненавистю подивилась на мене і… Під ногами з’явилась квадратна яма, і я почала падати.. Здавалось, пройшла ціла вічність, а жодного натяку на поверхню не було. Я не бачила нічого – тут панувала суцільна темрява. Досі ніхто не дав мені відповіді на ті запитання, що мене непокоїли. Я почувалась як Ґреґор з оповідання Кафки, який раптом став комахою і не міг зрозуміти, що сталось і чому. Нарешті під ногами з’явились невеликі згустки світла. Світло ставало все яскравішим і яскравішим, аж поки я не впала. Здавалось, впала на бетон – так боляче було. Певно, у мене купа синяків, розбиті коліна, а може, і перелом. Де я? Відкрила очі, а наді мною стоять двоє кремезних дядьки. Вигляд як у типових охоронців. Я піднялась і почала роздивлятись їх. Вони мовчали. Отож зростом вони були, щоби не збрехати, під два метри, коротка стрижка, біла форма, а до неї прикріплений бейдж. Великими прописними літерами на бейджах написано: «ОХОРОНЕЦЬ». Мої розглядання перервала репліка одного з них: – Ангел-охоронець воріт псевдосвідомості, Пекла та Раю Остап! Зараз не до розмов. До Ісуса Боговича! Там все дізнаєшся! Мовчи і нічого не запитуй!
– Але ж..
– Ніяких але ж! – додав інший ангел, який навіть не представився.
Тьху, культуру таку! Мене як мінімум роздратувало таке хамське ставлення охоронців. Досі нічого не зрозуміло. Чому всі на мене зляться, коли я ні в чому не винна? Невже дійсно отака погана, що Пекло за мною плаче? Невже так погано виховували мене? Невже нічого доброго в житті не робила, що всі такий гамір підняли, неначе я для них обуза? Охоронці тримали мене попід руки ітягнули кілометровими коридорами до кабінету Ісуса Боговича. Може, хоч Він пояснить, як ніхто інший не спроможен?
ID:
453896
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.10.2013 15:37:26
© дата внесення змiн: 13.10.2013 10:59:00
автор: Оксана Сова
Вкажіть причину вашої скарги
|
