08.10.2013* 18:10
ЖОВТЕНЬ 1990
Ми живемо у дискретному світі, де все має початок та кінець, але в моїй пам'яті цей місяць цього року існує як суцільність, ніби всі події в ньому існували одноразово, хоча вони і мали послідовність та були прив'язані до певних днів. Спробую розповісти про них блоками.
Блок "Бажен".
Один раз, коли на кухні я маятником виконував операцію по "рятуванню" сім'ї, підійшов Бажен та доторкнувся до мене. Маятник зразу почав рухатися під кутом 45 градусів.
- І що ти наводиш?
Я здивувався: малий хлопчик розуміє мої дії.
- Я хочу: скажи у голос!
- Не можу, сину.
Тоді він став заважати мені, обійшов мене з іншого боку, поклав руку на моє плече і маятник миттю став рухатися із великою швидкістю під кутом в 60 градусів до вертикалі. Я зрозумів: у сина є сенсорні здібності.
На другий день, коли я забрав його із садочку, то він почав розказувати, що його ображає один хлопець, але він вже придумав як покарати кривдника. Я перелякався і в наступний день, коли всі діти мали денний сон, прийшов поговорити із вихователькою.
Почав обережно говорити, що є діти із незвичними здібностями, так от: Бажен має такі і я боюсь, що він почне використовувати їх на свій захист і це може мати дуже погані наслідки (а я вже знав випадок, коли такий хлопець думкою покалічив кривдника), тому я дуже прошу її, виховательку, щоб вона слідкувала за Баженом і не допускала його сутичок із хлопцями...
Розповідаю їй, а вона посміхається. І каже:
- Вже!
Перелякано питаю:
- Що вже?
То вона розказала, що два дні тому вела урок, адже це була вже підготовча група до школи. Всі сиділи за своїми столиками і уважно працювали.
- І раптом - каже вона - мене прихопила печінка. У мене стара хвороба, а тут приступ. Біль була така сильна, аж сльози виступили. Я мимоволі схилилась на стіл, але погляд від дітей не відводила. Бачу: Бажен відірвав голову від зошиту, подивився на мене і каже: "Що, болить? Ну нічого, зараз пройде!" - махнув рукою і продовжив свою роботу. А я тільки зараз, коли ви почали зі мною говорити, згадала про це, бо біль пройшла непомітно і я навіть забула, що у мене хвора печінка!
Я мовчав.
- Ваш син дуже гарно все запам'ятовує!
Увечері говорю йому:
- Тебе вихователька хвалила, бо ти все запам'ятовуєш добре.
- Вірші. То це дрібниці, адже вона їх читає нам вголос. А коли просить мене повторити, то я слухаю як їх мені в голові говорить Вчитель і я за ним все повторюю.
Зараз Бажену 29 років. Одружений. Має доньку. Жодного разу не користувався своїми сенсорними здібностями на свою користь, хоча життя його теж насичене карколомними подіями.
Блок "Голос".
Я йшов від Повітрянофлотського мосту у бік Політеха по його стороні, бездумно роздивляючись навколо себе. Був рідкісний для мене тодішнього стан спокою. Права рука була засунута у кишеню піджака, до великого та вказівного пальців приліпилися дві дрібні монети і я ритмічно постукував ними в такт своєї ходи. І раптом у такт цього постукування монетами зі мною почав говорити Голос. Це був не мій голос думок, це не був той Голос, який вів настройку мене у ванній. Він був нейтральний, спокійний і з невловимою характерністю чоловічого. В мені виник протест, я не хотів так розмовляти, але пальці автоматично продовжували постукування, монетки міцно приліпилися до них, а Голос продовжував розмовляти зі мною. Він заспокоював мене, говорив про необхідність спілкуватися, про те, що я володію телепатичним зв'язком з ним, але що мої телепатичні здібності на побутовому рівні заблоковані для моєї безпеки. Розмова відбувалася доти, поки я не дійшов до станції метро "Більшовик" (тепер це станція "Шулявська") і не піднявся на другий поверх у кафе, яке тоді всі називали "Циклотрон". Під враженням від того, що відбулося, я, обідаючи, зробив спробу вступити у телепатичний контакт із кимось із людей, що були у кафе, але чув тільки тишу.
Через деякий час відбулося немов продовження першого епізоду. Я знову сидів у воді у ванні, а безбарвний Голос раптом запропонував мені думкою підтверджувати, що я його чую. І він почав рухатися від мене. Його віддалення я фіксував по стану його голосності, але при цьому ясно відчував/бачив/знав/брак терміну, що він дійсно від мене віддаляється. От він десь за межами Києва, за межами обрію, за межами Землі, за межами Чогось, що я не можу ідентифікувати; він вже перетворився у тонкий комариний писк, але я його все єдино чую. Більше того: з'явилося враження, що між нами утворилася якась "відстань" як константа, і куди б цей Голос не пішов, я завжди буду його чути.
Голос повернувся у "нормальне" звучання. Тоді я запитав думкою, чому на мене вийшли і хто ж це на мене вийшов. Голос відповів:
"Ти так кричав про своє горе на всіх регістрах, що не почути тебе було неможливо. А хто ми такі ти повинен будеш визначити сам. Прощавай!"
"Прощавай!" - сказав я машинально і занурився у воду.
Цікавим був мовний момент. Я, як всі кияни, був типовим білінгом - офіційна розмова на російській, а при першій-ліпшій нагоді - розмова на українській. І записи про свої сенсорні справи я робив на двох мовах. Та от помітив, що в мені та в моїх записах все частіше і частіше бере верх українська мова.
Блок "Перевірка Силою".
Скільки себе пам'ятаю, то завжди любив каву. Типовий кавоман. У мене була звичка при першій нагоді ходити пішки, а це один квартал, до Універсаму біля станції метро "Герої Дніпра" і пити там каву - вона була помірна за ціною і гарної якості.
В той день, десь біля 12:00, я і направився за своїм уподобанням. Зупинився біля світлофору, чекаючи можливість перейти перехрестя, і раптом закляк: в мені немов прокинулась інша істота, яка із захопленням дивилась на вулицю з іншого боку, на тополі, які ще були зелені, але вже осінь торкнула їх, і листя немов грало кольорами пожовтілої зелені під проміннями сонця. Істота в мені у захваті любувалась тополями і повторювала: "Яка краса! Яка краса!"
Паралельно до цього я із здивуванням дивися на ці ж тополі, на цю вулицю, по якій багато разів ходив, і бачив сіру банальщину, яка була тільки радісно освітлена сонцем.
Перейшов вулицю. Хтось в мені повільно щез і я попрямував до Універсаму.
Другий поверх. Кафе. Черга - пару людей. Кава і стакан мінеральної води, "Моршинська", сильногазована. П'ю із насолодою і бездумно оглядаю зальчик. І раптом бачу, що в іншому боці кафе, де продавали спиртні напої на розлив, біля точно такого високого столика, за яким я стою, стоять троє. Два хлопця і дівчина - всі за 20 років. Мене чомусь передьоргнуло від огиди, я мимоволі придивився до них - одягнуті модно. але вульгарно. Так тоді одягалися різні навпіл бандитські угрупування. Ні, справа не в одязі. Дивлюсь, а вони в бокали із пивом доливають червоне вино. От в чому справа! І я відвернувся.
"Огидно?" - запитав Голос.
"Так. П'ють пиво з вином".
"Ні. Не тому. Ти подивись на другу чакру дівчини!"
Я подивися і мене ледве не знудило - суцільний клубок чорних чи то ниток, чи то канатів, що мов гадюки копошаться. Голос невблаганно продовжив: "Гуляща. Натягнула на себе чорну енергетику. Хвора двома хворобами статевого органу". - "Прошу, прошу, не треба..." - Голос замовк.
Повільно допив каву і воду, не піднімаючи очей. Пішов до сходів, повертаючись до компанії боком, щоб їх не бачити. Вийшов на вулицю і тут Голос сказав: "А тепер ти будеш лікувати жінок!" - "Як? Я не вмію!" - "Вмієш. Дивись на розташування статевого органу і слухай мене!"
І почалось!
Назустріч мені по вулиці йшли жінки - дівчата від малечі в колясках до юнок, жінки різного віку, старі жінки. Я дивився як сказав Голос, а він говорив:
"Кіста правого яєчника. Вилікувана." (Жінка років 40).
"Патологія придатків. Не виліковна." (Дівчина років 15).
"Здорова. Порушень немає. Коли виросте, то буде мати трьох дітей." (Дівчина 5 років).
"Гуляща. Перехворіла малими венеричними хворобами. Допомога зайва" (Жінка років 30).
"Дивно: може ще народжувати. Легка корекція мікрофлори." ( Стара жінка далеко за 60).
І так далі, і тому подібне. Я йшов і було таке враження, що вулиця запруджена жінками. Скільки їх було? Не знаю Декілька десятків, сотня...?
Поступово я немов розправив крила. І вже не Голос, а я сам ставив діагноз і одноразово цим діагнозом лікував чи ставив остаточний діагноз. Сила та відчуття переповнювали і розпирали мене.
Нарешті я дотьопав до свого парадного і став, роздивляючись на свій 9-ти поверховий будинок. Моє парадне було посередині. І тоді я, як останній ідіот, вирішив, що тепер я все можу, тому подумки охопив весь будинок від верхнього до нижнього поверхів праворуч від себе, подумки "повів" його і сказав: "Всі жінки, які зараз є в квартирах, лікуються мною!" І тільки мій погляд дійшов до мого парадного, як я впав.
Стояв на карачки. Руки і ноги дрижали. Нудота, нереалізована нудота скручувала мене із середини, голова була чугуна, а очі навпіл сліпі. Я на чотирьох почимчикував до парадного. Чув, як люди казали, що п'янюги тепер зовсім розпилились. З труднощами проповз по сходам на 4-й поверх. Ледве піднявся, щоб відкрити ключем двері і впав у коридорчику. Довго лежав, підпираючи ногами вхідні двері.
І ледве почув, як Голос сказав: "Ну-ну!"
19:55
ID:
453359
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.10.2013 20:06:55
© дата внесення змiн: 08.10.2013 20:06:55
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
Навіть коли читала Володимира Мегре "Анастасія", то вірила у все описане. Просто дивина, що це відбувається поряд з нами... До слів треба уважно відноситись, тим паче я філолог і жінка - до слів відношусь дуже чутливо...В принципі як і кожна небайдужа людина... 
Я Вам вірю. І тому то все так жахає... 
Як Ви все витримали?
