Нічна дорога і мокрий асфальт,
Сумні ліхтарі, що ледве вже світять.
Все місто попало в полон
Але мрії наші не сплять.
Вони десь там, за обрієм наших думок,
У веселці посмішок жвавих,
У надіях, що течуть як маленький струмок,
В очах наших кришталево-яскравих.
Ми подумки там,
Де ніхто не спіймає,
Де щастя навкруги,
І ніхто не спитає:
„Чому саме так?”
А все дуже просто –
Насправді, лиш любов
Одна єдина нас окриляє.
Веселий сміх і два білих крила,
Струнка постать і ледве чутна хода.
Хто ця дівчина, що живе у мріях ясних,
Яка б все віддала за посмішку любу?!
Нехай усі знають – це я.
Та, яка по дорозі біжить,
А поряд із нею за руку йде щастя,
І ліхтарі не потрібні, бо вогник в очах.
Вона у любові й подумки, й у снах...
