варто лиш посадити тебе за грати -
ти будеш ламати стіни і рити підкопи,
відрощувати крила і вірити в богів,
прагнути до сонця і вчитися літати
аби лишень втекти від сірих стін.
раніше ти був вільним і вмів співати,
дихав стільки, скільки ти лиш хотів,
йшов туди, куди було бажання прямувати,
не рахував ні знаків на шляху, ні днів
і просто жив - без спроби виживати.
ти мав усе, чого лишень бажав -
повітря досхочу і світу скільки треба,
твоїм було все сонце і все небо
і тисячі шляхів у ніг твоїх.
згадай, ти мав усе, але нічого не вберіг.
тепер, коли ти втратив сенс, ти зупинився -
так зникло все із того, що ти мав.
шукав повсюди, зазирав в обличчя,
у всіх, кого ти бачив, ти питав
"де ділось все і хто його забрав?"
отак усюди пхався ти по світу
і все, що бачив у людській борні -
чим більше маєш, більше і втрачати
і більшого не бачити в житті
крім стін брудних в задушливих кімнатах.
та знаєш,
варто лиш посадити тебе за грати -
ти будеш ламати стіни і рити підкопи,
відрощувати крила і вірити в богів,
прагнути до сонця і вчитися літати
аби лишень втекти від сірих стін.
24.10.2013р.
написав буквально кілька хвилин тому
те, чим ми власне і живемо, і є певною мірою нашими в'язницями
і що більше людина досягнула, то ширша та в'язниця стає
в'язниці навіть бувають настільки широкими, що в'язням там затишно і комфортно
для них їх власна в'язниця і є їх світом і окрім неї їм більше нічого не потрібно від життя
однак є різні критичні моменти, коли людина усвідомлює всю жахливість такого існування і намагається вирватися
іноді - вириваєтся
але виривається лише для того, щоб повернутися назад
якщо жити - значить бути в'язнем, то варто бути достатньо сильним щоб вибити двері від власної тюремної камери
