Виходить, я тебе лякаю
лиш думкою і звичним словом.
Свої ідеї зневажаю.
Мовчу і ображаюсь знову.
І ось вона, така єдина,
приходить в мою колискову.
Твоя чудова Ангеліна
забрала в мене дари мови.
А хто ти, дивна Ангеліно?
Бо, бачиш, я тебе не знаю.
З тобою час іде повільно.
У невідомість поринаю.
Хоч знаю, ти мені не ворог
і навіть не хоробрий лицар.
Ти падаєш не вниз, а вгору -
і це мені виразно сниться.
Ти падаєш одразу в руки
людини, що міцно тримає.
А потім йдеш жіночно й струнко.
Одна лиш мить. Тебе немає.
І сон страшніше, ніж реальність,
і я влаштовую облогу.
Бо це для мене, як банальність,
що ставить його за вимогу.
Знов тягнеш його за собою,
хоч знаєш, що це надто важко.
І склавши ту тяжкую зброю,
розбилась, мов порожня чашка.
