|
Мабуть, кожен з вас задумувався над тим, для чого доля нам посилає тих чи інших людей? Навіщо дарує нове кохання тоді, коли уже є сім’я, діти, обов’язки? Ми починаємо вибирати дорогу, щоб піти від долі, але саме там її і зустрічаємо ...
По радіо звучала улюблена пісня Артема. Він тиснув на газ щосили. Запізнювався на тренування. По склу автівки де-не-де котитися краплі дощу. Приємний голос по радіо повідомив, що сьогодні в Україні буде похмуро і дощитиме. А опісля зазвучала пісня Океана Ельзи « Така, як ти,буває раз на все життя...». У грудях в Артема щось боляче стиснулося. Він намагався викинути зайві думки із своєї голови, як і її, жінку, що полонила півтора роки тому його серце. Декілька місяців вони не спілкувалися, пробував забути, але та зустріч упарку усе докорінно змінила. Він зрозумів головне, для чого доля подарувала зустріч із нею. Щоб у тяжку хвилину стати її опорою, витягнути назовні із безодні, в яку потрапила.
Познайомився Артем з Веронікою у редакції одного з журналів. Його товариш був власником видання. Зайшовши на чашку кави, побачив у кабінеті вродливу жінку. Найбільше причарували його її очі. Вони були кольору морської води, сповнені переживань…
- Хто це, - запитав Артем після того, як незнайомка покинула їх наодинці.
- Це нова журналістка. Вероніка дуже талановита... Була нашим постійним дописувачем. Ось і запросили її офіційно працювати у нас. Тоді Артем уперше відчув імпульс кохання. Його тягнуло до цієї жінки щоразу, коли бачив її, чув її голос, читав статті у журналі. Він відчував залежність від неї, як від наркотика.
Одного разу, коли боксер Артема повернувся чемпіоном з чергового бою, що проходив у Москві, Вероніку відправили узяти інтерв’ю. Звичайно, Артем як тренер розповів усе до подробиць і, не стримавшись, запросив журналістку на чашку кави. Вероніка поглянула на годинник, бо на неї чекала вдома маленька донька. Але таки погодилася із ввічливості. Тепла розмова, короткі погляди у вічі. Щось увірвалося, мов стихія, у її душу. Вероніка слухала смішні розповіді, вдивлялася у обличчя і думала, де могла бачити його раніше, чути цей доволі знайомий голос… Її теж магнітом потягнуло до нього… Проти волі… Щось, чому протистояти була не в силі…
Одного суботнього дня залунав телефонний дзвінок. Артем запитав про справи і запропонував зустрітися. Вероніка тоді була вихідною. Погодилася. У затишному кафе вони довго гомоніли. І раптом жінка відчула на своїй щоці теплий дотик його вуст. Вони були такими гарячими…Артем поглянув у її смарагдові очі і промовив: «Я не можу без тебе! Не можу забути тебе відтоді, коли побачив у редакції!»
Вероніка обійняла його, вперше. Повірила словам. І, не зважаючи на великий віковий бар’єр, 25 років, покохала усім серцем, усім своїм єством..
Ці стосунки тривали рік. У кожного своя сім’я, клопоти. Важко було Вероніці приховувати зраду. Але відмовитися від Артема не могла. Він телефонував, назначав зустрічі. Проте вони щоразу були коротшими, малослівнішими. Вона помічала, що його щось тривожило… Але не наважувалася запитати.
Дружина Артема підозрювала його у зраді. Саме це не давало спокою його душі. Він, мов нічний метелик ,розривався між двома жінками: то до домашнього вогнища поспішав, то не міг жити без полум’я, яке запалювала у ньому Вероніка.
Одного дня він їй не зателефонував. Вона чекала, томилася, ходила по офісі від вікна до робочого стола. Нема, не телефонує. Може сталося що? Усе перебрала в голові. Наважилася зателефонувати сама, вперше за увесь цей час. Він узяв слухавку і черствим голосом промовив: «Вероніко, між нами усе скінчено. Я не можу більше з тобою зустрічатися. Зрозумій мене і пробач». Ці слова, мов лезом, різнули по серці. Руки затремтіли… Але жінка, проковтнувши гіркий ком, що підкотився до горла, голосно видихнула біль. Ще раз і ще глибоко вдихала і видихала пекучий розпач.
«Він не може зі мною зустрічатися. Та за кого він себе має! Натішився мною, тепер, мов ганчірку, можна викинути…» - прошепотіла Вероніка. І вирішила бути розумнішою, переступити через образу, усе забути. Почати жити з чистого аркуша.
Якби ж то так… Якби ж не доля… Може й налагодилося б усе, забулося… Але одного вечора Вероніку на пішохідному переході збив автомобіль, що мчав на великій швидкості. Стан її був критичним. Довгий час перебувала в комі. Ох, скільки смутку принесла своїм близьким людям… Коли прийшла до тями, біля ліжка сиділа донечка, тримаючи за руку, і мати із заплаканими очима. Медсестри заметушилися, примчав лікар.
- «Ну нарешті, а ми так довго чекали вашого повернення!» - промовив чоловік у білому халаті. Спочатку жінка не розуміла, що сталося з нею. Але потроху приходила до тями. Єдине, що турбувало її, це травма ноги.
Реабілітаційний період був настільки важким для Вероніки, що та періодично впадала у депресію. Невдовзі від неї пішов ще й чоловік. Повідомив, що не витримує усього цього, розлюбив, йде до іншої, колишньої пасії, яку звали Наталією. Вероніка сильно не страждала. У неї був і так переломний період. Багато працювала вдома. Усю себе віддавала маленькій донечці, яка міцно горнулася до неї, щоразу гладила її по нозі і питала: «Мамо, коли твоя ніжка заживе, ми підемо на ковзанку?». Вероніка тоді посміхалася і цілувала світлу голівку доньки, відповідаючи: «Обов’язково підемо, я навчу тебе танцювати на льоду». У дитинстві Вероніка ходила на фігурне катання. Про успіхи свідчили нагороди і грамоти, що висіли на стіні в кімнаті будинку, де пройшло її щасливе дитинство.
Теплого осіннього дня вона вирішила відвести Надійку у парк, щоб погойдати на каруселях. За компанію пішли сестра з чоловіком і їхні діти. Олег допоміг Вероніці вийти з автомобіля. Підхопивши на руки, відніс на лаву. Озирнувшись довкола, жінка вдихнула на повні груди свіже повітря, що пахло пожовклим листям. Поглянувши вбік, де бігала дітвора , раптом помітила Артема із донькою, які крокували назустріч. Щось у середині у Вероніки занило, заніміло. Стало не по собі від цієї неочікуваної зустрічі. Він помітив її одразу, змарнілу, бліду , з милицями, і зніяковів. Діставши з кишені гривні, віддав доньці на морозиво, а сам підійшов до неї. Вона мовчала… Він перевів погляд на ногу і запитав: «Як ти?». Емоції переповнювали її. Важко було промовити й слово. Але процідила: «Дякую, уже краще!». Артем нічого не знав про аварію, про те, що зосталася одна з донькою. А вона й не збиралася йому про усе розповідати… Він же тоді викреслив її зі свого життя. Навіщо тепер повертатися до минулого.
Але ні, після тієї зустрічі в парку Артем не міг заспокоїтися. Товариш усе розповів, адже був начальником Вероніки, чув про що пліткують працівники. І Артема охопив жах… Він картав себе, відчував за собою вину.
Накрапав дощ… Через декілька хвилин розійшлася злива. Слухаючи улюблену пісню Вероніки «Така, як ти, буває раз на все життя…», не втримався від спогадів, що нахлинули на нього у той момент, загальмував. Припаркувався обабіч дороги і зателефонував, щоб відмінити тренування, на яке і так запізнювався. Заїхавши до квіткового магазину, купив найбільший букет чайних троянд і поїхав до Вероніки. Вона довго не відчиняла, поки дісталася до дверей. Донька була у дитсадку, мама, яка допомагала по господарству, - у подруги. Побачивши на порозі Артема, оніміла. Проте й без слів усе було зрозуміло. Бурхливі емоції взяли гору. Він цілував її коси, щоки, вуста. Знав, що більше не відпустить. Поглянув в її наповнені стражданням очі і промовив: «Ти ходитимеш, я підійму на ноги усіх лікарів, якщо треба… Я відтепер буду поряд з тобою завжди.» Ці слова стерли з пам’яті біль, тривогу, безнадію… Їй захотілося жити!
Дружина Артема пішла до іншого, на сім років молодшого від неї. Як виявилося, давно збиралася з коханцем за кордон. Донька вирішила залишитися з батьком, оскільки закінчувала дев’ятий клас і мріяла про кар’єру співачки, дописувала свій перший альбом.
Артем поставив на ноги свою кохану дружину, як і обіцяв. Після усього пережитого їх життя стало повною чашею.
ID:
463186
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.11.2013 23:24:50
© дата внесення змiн: 29.11.2013 23:24:50
автор: Юлія Мрійна
Вкажіть причину вашої скарги
|
