Коли тобі буде страшенно сумно і тривожно - напиши мені. Я тобі розповім про свою міську буденність, яку ти так і не побачив. Я напишу тобі про свої нові звички пити молоко з медом, перед сном і посміхатись кожному ранку.
Ти скажеш, що я змінилась, стала більш розсудлива і мудра. А я і не знатиму, що тобі відповісти. І надішлю банальний жовтий смайлик, щоб ти й не знав, які емоції вирують на моєму обличчі. Ти розповіси мені, що вже майже досягнув своєї цілі і набрав потрібну масу. А я напишу, що як і раніше не можу жити без шоколаду. Ми не проронимо ні слова з вуст, фактично, хоча наш монітор що-декілька секунд буде звітувати про нове повідомлення. Я не знатиму як ти себе почуватимешся там, а ти не знатимеш як я тут. Хоча напевно інтуїтивно ми все ж будемо відчувати...
А годинник, що так не подобався тобі, гучно, вистукуватиме секунду-за-секундою. Я погляну на нього і скажу: "Мені вже час, пробач". Ти скажеш, що тобі теж...але чи буде то правдою...Ти попрощаєшся. І наші позначки у верхньому правому кутку зміняться на "оффлайн". А якісь давні незабуті почуття на серці - "онлайн". Я ще довго буду думати про нашу розмову. Проте не варто було б...Не варто...Та вир життєвих подій знову закрутить мене і з часом я знову присплю, все що так хотіла забути, але не змогла...
