Незлобиво шиплять в пічці дрова,
Опускатися сутінкам час,
З ними в дім заповзає тривога,
Тінню спокій щезає нараз.
Все довкола стає ненадійним,
Серце тисне безглуздість людська.
І любов, і надії, терпіння
Убиває проклята війна. *
… Різкий біль пронизав ногу й відразу стих. «Дивно, раніше нічого подібного не відчував», – промайнула одинока думка. Спробував розплющити очі – не вдалося. Від цього не на жарт перелякався, але рятівна думка заспокоїла: «Це сон. Усього лише сон. Зараз я напружуся, розплющу очі й прокинуся», – міркував я. Доклав усіх зусиль, навіть почулося, ніби мама кличе снідати – і нарешті-таки розплющив очі.
…Картина, що відкрилася була незвичною, нереальною і тому лячною. Від думки про сімейний сніданок не лишилося й сліду. Довкола валялися повалені, понівечені дерева, деякі палали. Біля поодиноких уцілілих дерев лежали люди. Поруч мене незграбно скрутився військовий: бронежилет пробитий у двох місцях, каска з`їхала набік, закриваючи лице. У руках він стискав автомат, на прикладі якого було намальовано дві стрічки: жовта та блакитна, а з нагрудної кишені виглядав шматок обпаленого паперу, на краєчку якого виднілося одне єдине слово: «…татові».
Скосивши очі, я поглянув на себе. Така ж форма, на плечі – жовта пов`язка, автомат лежить поряд, а з кишені замість дитячого малюнка видніється граната. На мить моя свідомість засяяла прозрінням – і відразу згасла. Але цієї миті вистачило, щоб усе згадати, і від того мені знов стало погано, зникло відчуття спокою та безтурботності, очі заплющилися… Я провалився у чорний вир безодні.
***
(За чотири години до того…)
-- Викликали, товаришу капітан? – запитав я, ввійшовши до бліндажа.
-- Так. Сьогодні ввечері на передовий блокпост волонтери підвезуть продукти й боєприпаси. В останньому бою наші хлопці витратили майже весь запас. Уяви тільки – з «калашами» та «підствольниками» зупинили масовану атаку колорадів. Але залишки бойовиків розбіглися по прилеглій «зеленці» і атакують кожен конвой волонтерів, що проходить повз. Твоя група разом з «айдарівцями» повинна зачистити «зеленку», інакше будемо сидіти без набоїв. Організуй бійців і будьте обережними, -- наказав капітан.
-- Буде зроблено. – відповів я і вийшов із бліндажа.
Землянка була недалеко. Власне, тут усе було недалеко, окрім закінчення війни. У ній було трохи вогко, але зручно. Нещодавно волонтери завезли спальні мішки та пічки. Коли я зайшов, кожен займався своєю справою. «Зброяр», як завжди, чистив свій автомат. «Калина» розповідав якісь історі. Сергій, який так і не погодився використовувати позивний, дрімав у своєму спальнику. «Кобзар» присів біля ліхтаря і захоплено щось писав.
-- Нові вірші пишеш? – поцікавився я в нього.
-- Так. Прийшов лист від рідних, хочу відіслати їм свої віршики, -- відказав «Кобзар» і показав доньчин малюнок із ретельно виведеними літерами: «Любому татові, вертайся скоріше!». – Кожен її малюнок для мене – талісман. Я покладу його до кишені бронежилета.
-- Авжеж! Крім того, в нас є завдання. Вирушаємо через годину, -- повідомив я бійцям наказ командира.
-- Якраз встигну дописати листа, -- відказав «Кобзар».
-- «Кобзарю», а ким ти був до війни? – запитав Сергій.
-- Не повіриш. Учителем російської мови, -- засміявся той.
-- Справді? А я працював в магазині риболовлі та мисливства. По секрету скажу, ніколи ту риболовлю не любив, -- подав голос «Зброяр».
-- А в мене майже нічого не змінилось. До війни працював на своєму городі, колорадських жуків труїв, а тепер ось і звідси колорадів виганяю, -- зареготав на всю землянку «Калина».
-- Сергію, а ти як тут опинився? – запитав я у хлопця.
-- Як і всі. Узяв в академії відпустку і став добровольцем. А що робити, коли потрібно Україну захищати? – відказав Сергій.
-- А навчався де? – поцікавився я.
-- Художник, -- сказав Сергій.
-- Чи ж не тому в тебе на прикладі так каліграфічно виведено «ПТН ПНХ»? – вставив свої п`ять копійок «Калина».
-- «Гайдамаче», а ти ким був до війни? – спитав у мене «Кобзар».
-- Працював інструктором військової підготовки в інституті. Перед самою війною звільнився. А потім у Луганську з`явилися сепари. Тільки уявіть, можна було прийти до спеціального пункту, показати паспорт й отримати «калаша». А мого друга взагалі мало не вбили. Він їхав містом на велосипеді, а колоради обстріляли його, адже велосипедисти – це шпигуни «укрів». Він, мабуть, і досі в лікарні лежить. Ми з дружиною виїхали з Луганська. Вона тепер волонтер, а я ось іду звільняти рідне місто, -- відказав я.
-- Але спершу зачистимо «зеленку», -- плеснув мене по плечу «Зброяр» і почав збиратися.
***
(за десять хвилин до того…)
Місцевість була дуже захаращена усілякою рослинністю: деревами, кущами, закошланою високою травою. Повсюди лишилися ями від обстрілів, зламане гілля. Я йшов першим, трохи позаду кралися «Калина» та Сергій. З боків прикривали «Кобзар» та «Зброяр». Ми майже виконали завдання , аж раптом почувся грім. «Тільки дощу не вистачало», - подумав я. І в ту ж мить попереду розірвався снаряд.
-- В укриття, -- гаркнув я, але було запізно.
Снаряди лягали густо й ритмічно, наче невидима рука лялькаря смикала за ниточки у потрібний момент. Світ навколо мене перестав існувати. Дерева, земля, листя, людські тіла та приречені крики змішалися в одне ціле. У той момент я не думав, не було часу. Я діяв. Як? Не знаю. Просто діяв і все. Діяв на рефлексах, на бажанні вижити, але не встиг…
… Різкий біль пронизав ногу й відразу стих. «Дивно, раніше нічого подібного не відчував», - промайнула одинока думка. Спробував розплющити очі – не вдалося. Від цього не на жарт перелякався, але рятівна думка заспокоїла: «Це сон. Усього лише сон. Зараз я напружуся, розплющу очі й прокинуся», - міркував я.
Раптом наді мною пролунали звуки грому. «Знову «Град» -- приречено подумав я. Але помилився. У блакитнім небі летів вертоліт. Яскравий червоний хрест виднівся на боці машини, а хвіст прикрашали два кольори. Такі рідні мені два кольори: синій та жовтий.
«Я буду жити. Буду й далі боронити незалежність моєї Батьківщини», -- зрадів я і згадав останній вірш «Кобзаря». Вірш, що повернеться додому без автора, який віддав своє життя за свободу й щастя інших…
Нараз і довіку хотілося б жити
В країні надвільних людей,
Де б грали синь неба і золото жита
В очах гомінливих дітей.
Де б в кольорі прапора, синього з жовтим,
Світ бачив утілення мрій,
І те, що здавалося пафосно-мовним,
Зросло у звичайність подій.
В рішучості гідна, незламна країна –
То є Україна моя.
Без старшого брата, на ймення Росія,
Знов вільною стане вона.
Під кольором прапора, синього з жовтим,
Здолаємо труднощі всі.
У вільній країні ми будемо жити! –
То ж справдяться мрії мої. *
* У новелі автор використав вірші «На Сході» та «То є Україна моя» свого дідуся Короля Г.С.
ID:
545413
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.12.2014 20:11:18
© дата внесення змiн: 21.12.2014 20:11:18
автор: Гетьман
Вкажіть причину вашої скарги
|
