Мовчу і падаю навколішки.
Тремтиш. - Ось моя рука.
Служити приводом твоїм усмішкам...
За це всі зірки віддам.
На мовчазній сопілці гратиму,
аби повстала тиша пуста,
бо лиш вона, найважча, знатиме
чи тисне руку, цілує вуста?
Чи носить на шиї серця половину?
Оточив думок караван?
Потрапивши у цю трясовину,
приймає свій особливий сан.
Мовчу і падаю навколішки.
Тремчу. -Ось моя рука.
Комусь, не мені, боляче.
Нужденний завжди відшука.
В передчутті опору двері відчиняться,
впаде старовинна стіна.
Ніжні хвилі в грудях розчиняться,
забринить ледь чутно струна.
Твоє серце застигло камінчиком.
Не змигнув, торкнувшись рукава.
Ми звикли казати: "Все скінчено",
хоч ти ось, і я жива.
Мовчу і рахую зморщечки,
що з'явились у губ кутках.
Зникли б ми, ще б трошечки,
та уклали мир на руках.
Так жадали тіл війни жорстокої,
рвались в бій лукаві вуста.
Стоїмо обабіч річки широкої.
Обабіч зруйнованого моста.
Не віддавали мир одне одному.
Його пропити - справа проста.
Не подарую, на жаль, жодному,-
то вогонь, то наша мета.
