ніколи не кажи мені, що не чекаєш тої осені обіцянок,
що падають в моєму краї снігом.
забулися бажання, забулися всі вікна, протоки і ходи,
якими мали ми літати по поштових скринях.
скажи, де маю я шукати хліб і сіль морів і океанів
для тих очей, що мали спрагу навіть у дощі до твого суму.
згубилися усі холодні вечори в яких ми мали б мовчазно
збуватися у спільнім сні, стуманеним серпневим духом,
із світлом відблиску твоїх палаючих очей,
де музика забутої між пальців скрипки.
і де шукати тих птахів, що мали прилетіти
на вокзал забутих електричок і трамваїв.
де бачити ті горизонти твоїх слів, де вертикалі твого серця,
де все, що поросло у горщиках на вікнах приміських дахів.
чи назавжди все так критично, все так промокле у зимі,
яка ніколи не зігріє наших рук, не сплетених між мокрих і далеких днів...
