Затихне серце, вже колись засне
У дерев’янім склепі, під покровом неба.
У світі знову сонечко зійде,
І зорі вже світитимуть без тебе.
Зболіле серце в поросі засне,
Під грузом груд не дихатимуть груди.
Де ж та душа?- У небуття піде,
І чи колись її згадають люди?
Потухне зір, погасне світло віч,
А очі плакали й світилися доволі.
Було життя, та і не в тому річ,
А річ у тім – чи миле воно Долі?
Уста зніміють, а уста змовчать,
Змертвіють губи і не зронять слова,
Не посміхнуться вже і не хулять-
У темнім склепі спопеліє мова.
А руки ті, що схрещені навзнак-
Не доркатись їм уже нічого.
Лише в душі не спопеліє знак,
Той знак, що даний кожному від Бога.