Вона справжня, коли мовчить.
Ти ж не бачив її мовчання.
Ця солодка мов цукор мить,
варта сотні років страждання.
Вона вб\'є усі хмари й сни,
щоб за ними більш не тужити.
І полюбить саму себе,
і сама себе буде хотіти.
Все за безцінь своє продасть:
невблаганне, гаряче, рідне.
І в мовчанні від сну помре,
як вмирає у злиднях бідне.
З нею вітер мовчав не раз.
Небо й сонце з нею мовчали.
І сміялась вона в житах,
коли коли інших людей карали.
Як сама залишалась вдень
на заморених крилах щастя.
Хто ж тоді її цілував
і беріг її від напасті?
Аромат свій і вуст тепло,
віддала дітям замість мами.
А коли серденько кричало,
вона стиснула біль руками.
І мовчала...
що їй ще треба!?
Ну й нехай собі там болить.
Ти ж не знаєш про що її думи
коли справжня,
коли мовчить.