У двері стук… «Чекав?» - «Не знаю.
Як справи? Не мовчи... Налити чаю?
Сідай. Опустим жалюзі. Все добре?
Я пам’ятаю, ти любила, коли з вікон поле.»
Той самий запах. Чорні меблі.
Були тут нерви. Крик. Між нами - двері.
Сьогодні паузи та німі питання,
А в пам’яті… у пам’яті лишилися зізнання.
Під масками обходимось без гриму,
В очах ховаєм правди половину,
Минуле стратили як Паргали,
Та це не дивно. Ми близькими й не були.
Як завжди, не випила свій чай.
«До зустрічі». Насправді то - «Прощай».
