нас час веде за собою в невідомі далі,
ми наосліп нащупуємо пульс на чужій руці та віримо,
що вона приведе нас туди, де краще небо...
та хіба буде краще, якщо ти лишиш краплю минулої буденності у своїй пам'яті? ні, не буде...
хіба ж настане майбутнє, якщо ти нестимеш мішок зі спогадами за собою...
минуле не має обличчя, це безформена сіра маса відчаю та болі.
біль не повинна роз'їдати кілька років потому,
її треба відтерти з хлоркою з пам'яті та лишити світлі та теплі спогади, до яких не захочеться повернутись більше, ніколи.
і треба знову, знову й знову повторювати собі, що сонце рано чи пізно зійде, й холодний дощ зможе привести душу в почуття...
і тоді вона зможе дихнути вільно, вдихаючи аромат свіжоскошеної трави, мокрого асфальту та п'янкого та чистого аромату нового життя...
