Думи
Найтяжче то є зима.
Зимою серце плаче,
Сніг білий та світу білого нема,
Ох не тужи козаче.
Ніде податися, усюди слід,
Коней нема чим годувати.
Чи зміниться колись наш рід,
Чи будем вічно пропадати.
Так ніби в нас все є:
Кордони, мова й хати
Побілені селом стоять,
І батько у нас є і мати,
Діток у школи віддаєм,
Не то що інші,
І городи великі у нас є
І городи не гірші.
Микола у село ходив,
Замаявся бідняга
Та ледве пулю не вхопив,
Тікав від продотряда.
Третім днем прибув,
Як та льодина.
Про що я, знов забув,
От хоча б, хіба то є людина?
Багатства, що хоч відбавляй,
Але про люд не дбає
І не цінує він свій край,
Бо без душі, душі не має.
Живе огризком без душі –
Масне, пихате, сите.
Хоча б не посварилися усі
Так довго у землі зариті.
Задушно, рядом люди й коні,
Сморід від диму й поту,
Напруга, пітніють долоні,
Хоча б якусь роботу,
Хоча б подивитись на світ.
Сонце сяє і місяць щоночі –
Можеш залишити слід…
Хоча б не сталося біди
І ворог не прийшов сюди…
Все з’їли, почали коней,
Не загубити би людей.
Все треба спати.
Любили б землю і свій люд
Цього б зараз не мали,
А цінували їх би труд,
Міста і села розцвітали.
Все просто, що там говорити,
На світі простішого нема,
Як ближнього любити,
Любити землю і поля,
Любити сонце місяць зорі.
Батьківщину. Свободу.
Та в радості і горі
Волю берегти народу …
Відкрив душник,
Потягнуло сосною…
Скоріше б весна,
Скоріше на волю,
Бо світу білого нема…
Скоріше до бою…
Все треба спати.
Рука наган стискає.
Нема виходу, виходу н е м а є…
До дому
Нам лишився тільки ліс,
Скрізь засилля совітів,
Й до хати в якій колись зріс
Йдеш при місячному світлі.
Коли хурделиця гуляє,
Весь утоплений у сніг,
В темінь білу – хат немає
Поки не ткнешся у поріг.
Стук тихесенький у двері,
«Не стукай синку у вікно»
Мати схопилася з постелі
«Боже, чи спить все село».
«Стукіт у вікно то на горе,
Знову бандити ідуть,
Мерщій ховаюсь в коморі,
Вікна бряжчать на біду»
«Синочку щоночі приходять,
Синочку шукають тебе,
Як матері таких родять,
Земелька наша несе»
«Заходь, роздягайся мерщій,
Сідай де тепліше на лаву,
Ох як завива заметіль,
Ось хліб й кусень сала.
Все не забрали, сховала.
Я на хвилиночку, мить,
Розбуджу діда Миколу,
Хай вартовим постоїть».
У хаті тепло й млосно,
Протяжно комин гуде,
Крик птаха голосний,
Де мати, чому не іде?
Та мати вже на порозі:
«Синочку милий, як ти?
Стара, уже я не в змозі
Тягар мій світом нести,
«Он за Збруч люди ходять,
Можливо сховаєшся там?»
«Не бійся мамо не схоплять
Не можу я мамо, не сам»
Стоїть біля печі схилилась -
«Синочку…». «Прощай я вже йду,
Бач заметіль вже скінчилась,
Накликати можу біду».
Затихла старенька не плаче
Лиш руки на коліна склада
«Чуєш ворон за хатою кряче
Йди синку, бо недалеко біда».
Встав поклонився у пояс
«Мамо рідненька, прости,
Що поневолі заставив
Цей хрест зі мною нести».
Кохання
Маленьке дзеркальце в стіні,
Очі в бороді глибоко,
Сьогодні ти приснилася мені
Мила моя кароока.
Начеб тридцять, а дід старий
Із дзеркальця взирає,
Кохана невже я потрібний такий,
Невже інших немає.
Чому в негоду родились на світ,
Не стало нам ясної днини,
Нам, Настусю, вже он скільки літ,
Та хата наша під тином.
Все війни навкруг нас, все заметіль
В несамовитому танці,
Чому таке лихо впало, звідкіль,
Звідки з’явились поганці?
Місяць по-особливому світить,
Начебто війни нема.
Ведуть ялинковий хоровод діти,
Танцює зі снігом зима.
«О дивись який місяць гарний,
Давай втечемо звідсіль…
Оселимось на зорі отій дальній,
Залишимо цю заметіль…»
«Не знаю, не можна, як же люди,
Он ворог лихий зазіхнув,
Якщо підемо, то що з ними буде?»
Затихла, він лише зітхнув.
Тремтить, на плечі схилилась
«Рідний ріднесенький мій,
Чому ж в заметіль народились,
Милий милесенький мій»
«Чому я маю від світу ховати
Безмежну любов свою,
Чому мушу й знайомим брехати,
Що я нікого не люблю»
«Залицяльники навкруг мене в’ються,
Обожателів тьма,
Любити й кохати до віку клянуться,
Лиш би надію дала.»
«Селом пліткують, їм рот не закрию я,
Чому дівчина молода
Не веселиться і не виходить за подвір’я?
Гарна така, а сама.»
«От і комісар пристав сьогодні,
Раніше мене не чіпляв,
А то зіниці вирячив холодні,
Наче щось уже взнав.»
«Проходу немає, ледь не плачу,
Причепився як реп’ях.
Скажи щось, що робити козаче,
Я не втримаюсь так»
«О якби ж ти могла сказати
Запроданцю і холую,
Що справу зі мною буде мати
І що я його уб’ю»
«Помовч мій милий,
Сказала ще я не все.
Вагітна я, рідненький,
Дитятко під серцем несу.
Скоро вже спитають,
Ти де нагуляла дитя?
Тепер вже не сховаюсь,
Скоро погибель моя».
«Боже, щастя яке,
Буде наслідник у мене.
Спасибі тобі люба моя,
Не бійся, от бач я веселий.
Я на крилах злітаю до лісу,
Ти ж на мене дома чекай,
Вже тобі тут не можна,
На тижні підем за Дунай»
Останні бої
Боїв було багато,
Чимало було й перемог,
Але настав початок
Кінця наших звитяг.
Все менше було підмоги,
В ліс вже ніхто не хотів,
Розійшлися дороги
Народу і козаків.
Скрізь совіти встановились,
Повсюди регулярні війська,
З неволею знову змирились,
Дороги до свободи нема.
Селяни наїлись війни,
Хліба більш не давали,
Не пускали в двори
І злобно відсилали.
Отаман змучений сидів –
«Успіхи нас обминули,
Без провіанту стільки днів.
О тяжкі, тяжкі думи»
«Надії вже у нас нема,
Тим більш на перемогу,
Лісом ходимо наче чума,
На світ той одна дорога»
«Козаки знесилені зимою
Мало схожі на вояків,
Де там їм до бою,
Все зрозуміло й без слів»
«Так скінчилась відкрита війна»
«Треба між народом сховатись,
Розсіятись по Україні усій,
Або на захід пробиратись…
Чи все ж дати останній бій…»
Задумався і не помітив,
Як сама доля вибір дала.
Круг стоянки совітів
Сила силенна ішла.
«Хлопці рідні тікайте,
Нема вже сили у нас.
Зброю на землю кидайте.
Ось він… Скінчився наш час…».
Та за брязкотом шабель
Ніхто не почув ці слова…
_ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _
Перемотаний чистим ганчір’ям,
Змарнілий, але живий,
Голова на подушці із пір’я,
Ранений Ворон лихий.
Тяжко на серці, душею аж плаче.
Скільки пройдено днів,
Все напрасне, повернулось інакше,
Так ніщо не зумів.
Не зумів об’єднати зусилля
Роздрібнених козаків,
Розвинулось совітів засилля,
Повно скрізь москалів.
Голови отаманів останніх
Засланий Гамалій
Розвішав вздовж шляху на палях
По Україні усій.
Епілог
«Спасибі тобі Соломіє,
Врятувала ти тіло моє.
Якщо ще й гадати умієш,
Скажи що далі нас жде»
«Мертво земля буде спати,
Совіти губитимуть мором,
Палитимуть нас окупанти,
І все це скінчиться не скоро.
Та все ж на зламі століття
Країна від іга звільниться,
Багато буде ще сміття,
Та У к р а ї н а н а в і к
в і д р о д и т ь с я».
ID:
477359
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 05.02.2014 16:24:29
© дата внесення змiн: 05.02.2014 16:29:00
автор: Леонід Ісаков
Вкажіть причину вашої скарги
|
