Моцарт мені так невимовно пахне травневим дощем,
Що серце щемить майже в такт Янголиній симфонії.
Якби я була білою, мов пелюстка яблуневого цвіту,
Якби я пахла, мов пелюстка яблуневого цвіту,
То може легше було б читати з небес зоряне лібретто
І якби після шаленого тонкострунного вальсу
Я б так легко опустилась додолу, мов пелюстка яблуневого цвіту,
То більше не було б сліз, і світу не було б -
Нікого між мною і небом.
Я тут і мов не тут -
і я, і не-я
Тут теперішня, а там - минулорічна
І майже нічого не змінилося
Так само біло-зелено, і над усім тим - музика,
Лишень трішки більше стало шрамів на серці
І трішки глибша зморшка на чолі
І трішечки більше шуму у вухах,
І трішечки густіша темрява у очах.
Задивлена у себе, заслухана у нього,
А довкола - безкінечна симфонія ночі,
що пахне травневим дощем.
Весно! Ти мені відтепер завжди пахнутимеш Моцартом.
Іменем Селени і Сварога,
Іменем грози і несамовитого вітру,
Іменем тиші і скрипкового співу
Вінчаю тебе музикою Моцарта
Як правителька Темного Королівства,
Спадкоємиця Неверленду і Фантазми,
Княжна ельфійського шляху, народжена Океаном.
Із грому скрипок і співу віолончелей,
Із всевладного покрову органу,
Із кришталю фортепіано,
Із дзвону сопрано, із шовку баритонів
Виплети мені безсмертя,
А я покірно зніму його вінець з голови,
Бо безсмертя достойний лише той, хто залишить на небозводі комету,
Хто перемінить пітьму у світло,
Хто сльози перетворить у сузір`я
І освітить ними вічність.
Дні не спиняються, пробила година,
Точка неповернення за полями нотного стану
Будуть іще дні,
Дні гніву і дні сліз,
А ночі будуть теплі й холодні,
Будуть грози і заметілі,
Будуть квіти і листопад.
Мій слід на землі - не більше, ніж крапля роси на стебельці трави,
Коли зійде сонце - його не стане,
Коли зайде за обрій - не залишиться і спогаду.
Якби уміла, списала б партитуру з травневого дощу
Якби уміла, окрилила б клавіші фортепіано
Якби уміла, обернула б спогади у мистецтво, дала б їм життя
Але я не вмію
Умію лишень плакати, коли заплющую очі в симфонії Янголів,
Коли стихає тріумфальний грім опер,
Коли опускається темна завіса на темні троянди,
Тоді спогади, мов Реквієм, забирають мене у полон до тих, хто любив мене
До тих, кого я любила,
коли іще вміла когось любити.
Такий солодкий полон, звідки нема вороття до світанку
Поки остання скрипка не затихне,
Поки не ляжуть спати зорі
І не осиплеться пір`я з моїх рук.
А тоді я понесу Моцарта і ніч крізь травневий дощ.
І крізь заметіль пелюсток яблуневого цвіту.
24.IV.2014
ID:
494766
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 25.04.2014 01:32:16
© дата внесення змiн: 28.04.2014 23:23:03
автор: Нічна Пташка
Вкажіть причину вашої скарги
|