Двісті років пам’яті Шевченка
і чекає цілих сорок сім,
поки приурочує ще ненька
кожну дату споминам своїм.
Двісті літ історії руїни,
долі, і таланту, й талану,
і німого крику України,
поки через пройдене долине
час у неосяжну далину.
Двісті літ у нас немає часу
вивчити останній заповіт –
двісті літ осанни по Тарасу.
Є чому радіти, хто ні разу
не читав Шевченка з юних літ.
Двісті літ було про що згадати
на вузьких Тарасових шляхах.
І маленькі, і великі дати
вічно будуть жити у серцях.
Є кому послухати Пророка:
що не буде волі у тюрмі,
що не буде перемоги, поки
панівні верхи, напнувши щоки,
воювати йдуть себе самі.
Поки не знайдеться Вашингтона,
що звільняє душі від проказ,
поки дишлом писані закони
з барикади самооборони
прямо не покажуть на «Кавказ».
Поки не повстанемо за волю,
як писалось кров’ю звідтіля,
де горить за горами земля,
не помстились за дівочу долю,
за русалку і гнучку тополю,
за покритку блазня-москаля.
Не впізнали долі України
в образах поетових творінь –
жінки, дочки, матері, дитини,
не дізнались про шляхи з руїни
на стезях останніх поколінь.
Не дивились, чим живились круки
навсібіч орлиної глави,
забували, що на вістрі злуки
ненаситні загребущі руки
всюди виростають із Москви.
І ятрило кожне хворе місце,
що Шевченко діагностував.
І тодішню сутність шовініста,
і майбутню місію чекіста,
що несамовитих обуяв.
...................................
І яка подяка «кріпакові»?
Може приєднаємо Арал?
Ми слов’янофіли!
Мало крові
на багнетах братньої любові
і бракує маршів за Байкал.
« Грає море, гомонять діброви,
сивий смушок мріє в далині...»
Це Тарас...
Душа сумує знову.
Гайдамаки...
Спогади одні...
І не меркне Кобзареве слово.
Двісті років щирої розмови...
Не стихають
двісті літ
пісні.
"І не меркне Кобзареве слово"!!! 
