Вона лежала в пустій оселі сама на широкому дерев'яному ослоні. Не було ні ковдри, ні простирадла. Та й навіщо вони? Це вже була не людина, а мумія, купа кісток, обтягнутих синьо-жовтою шкірою. Життя не було в ній. З кутків на «підбиральників трупів» віяло моторошною пусткою і жахливою смертною тишею. Зітхнувши, дядьки взяли труп і потягли з хати, кинули у возик – там уже було п'ятеро мерців. Деякі ще дихали – але кому те боліло, всерівно помруть, то чого ждати? Та й «підбиральники трупів» були ослаблені – гляди, через місяць теж стануть претендентами на місце у «катафалку», себто підводі, на якій колись возили перегній у поле. Підвода рушила, конячина попленталася по дорозі, вже звикла до маршруту. Дядьки ішли поруч, бо, може, ще прийдеться кого прибрати по дорозі. Таке траплялося – люди мерли на ходу серед вулиці, під парканом, просто неба. Був 1933. Це ж нещодавно тут, у Попелівщині, здичавілий від голоду хлопець з’їв свою матір. Його забрали та й відправили до Харкова – там, кажуть, помістили в залізну клітку та й показували, як диво, у звіринці.
Конячина звично під’їхала до ями і зупинилась. Дядьки покурили, посиділи на траві, і, не змовляючись підійшли до підводи. Яма була майже повна, оце повкидають ще цих останніх мерців – і можна закидати. Тіло Малярихи скотилося на край ями. Зверху над нею розчепірив коріння жовтий буркун. Грудка глини обвалилася і впала просто на лобі жінці. Вона відкрила очі - не очі, а провалля, - важко піднявши повіки. І раптом усвідомила, що вона в ямі, і зараз її закидають. Високий худющий чоловік опирався на лопату і саме заворожено слідкував за польотом джмеля над буркуном. Щось раптом глухо закричало в ній – «Мамо!» - і ніби штовхнуло в спину. Вона боязко втягла в себе повітря. Страшний сморід вдарив у ніс. Вона слабо чхнула, поворушила руками, ногами... Зробила якийсь рух, зібгалася удвоє і вчепилася в обвисле коріння буркуна. Видовище було не для слабких. Дядьки отетеріло дивилися на це страшне дійство – труп виповзав з ями! Ось уже наполовину на траві, поза ямою, ось вже і зовсім тут, на землі, поза смертю! Геть безсила, вся синя, вона вдихала земне повітря, насичене запахом полину, материнки і смолки - недалеко шумів ліс, а тут, поміж горбів, панувало різнотрав'я. Вона з якоюсь дитинною радістю вдихала запах нехворощі. Тиша стояла оглушлива. І раптом в цю правічну тишу увірвався спів жайвора. Це була невимовно разюча сцена – пташка мов билася вгорі, розсипаючи нескінченно життєстверджуючу мелодію, а тут, біля ями, слухали її зачудовані худющі дядьки і напівмертва жінка. Сонце припікало. В тілі Малярихи росло тепло, розливалось по венах. І знов вона почула в собі слабкі голоси – «Мамо-о!!!»
То кричали в ній її ще ненароджені діти.
...Маляриха лишилась жити, народила трьох дітей. Була завжди мовчазною, заглибленою в себе. Мовби говорила з кимось, невидимим для оточуючих. Зворушити її міг лише жайвір - серед літа, у жнива, була його пора. Отоді зупинялась, де йшла, і слухала птаха, закривши очі. А він викрешував трелі, щедро розсипав їх над землею, і, здавалося, горби розправляли плечі і починали танцювати. Скупі сльози стікали по щоках Малярихи. Вона витирала щоки хустинкою і зачудовано дивилась на малого птаха. Яка жадоба життя. Егеж, що не кажи, а життя - прекрасне!
...Цю історію я чула від односельців не раз. Часто, в думках повертаючись у ті роки безгоміння, середньовічної жорстокості нелюдів, котрі дорвалися до влади (я думаю, вони були породженням диявола), я бачу серед горбів маленьку жінку з хустинкою в руках. А сонце припікає, припікає, а вгорі тріпоче жайвір, і Маляриха, застигши у німому захопленні, слухає, слухає дивний спів.
ID:
494826
Рубрика: Проза
дата надходження: 25.04.2014 11:35:16
© дата внесення змiн: 17.02.2016 09:43:39
автор: Галина Будянська
Вкажіть причину вашої скарги
|
