|
Звільнившись від буденних турбот, мені закортіло побувати у дворі тієї багатоповерхівки, де я колись виросла. Скільки разів доводилось там проходити, стільки я й дивувалась тому, як же ж все змінилось. Ось і тепер.
Я зайшла у засліплене сонцем подвір’я, де гралися діти й відпочивали їх батьки. Сідати під розжарене сонце мені не хотілось, тому я вирішила присісти біля свого колишнього під’їзду. За п’ять років там давно зробили зручну лаву. З будинку то виходили то заходили люди й кидали на мене дивні, інколи, байдужі погляди. Зізнатись чесно мені було доволі сумно сидіти й просто дивитись на перехожих. Дедалі цікавіше, коли говориш по телефону і тоді, уже можна дивитись то в одну сторону то в іншу. Якось так повелось, що людина, яка просто сидить і обертається то туди то сюди – дуже дивна і чого вона взагалі тут сидить?! Тому, щоб не провокувати жильців, а зокрема молодих матусь та їх дітей на допитливість я набрала номер свого друга Валентина. Навіть коли дуже зайнятий – він все одно знайде час для мене. Говорили ми з ним приблизно хвилин сорок, а може й трошки менше. Я мала змогу дізнатись де купити бадмінтон, що краще техніку брати в розстрочку, а не в кредит і т.д.
Після закінчення розмови я чекала телефонного дзвінка від ще однієї людини. Сидячи на лаві я відверто змерзла, адже була одягнута досить легко, а вітер він такий – йому все одно: хочеш грітись, дівчинко – марш під сонце! І я була уже надумала таки піти, ринути у спеку, проте повз мене пройшла бабця. Я аж оторопіла від не очікування. Вона йшла помаленьку, перебираючи ніжками у таких ніби домашніх тапках, у колготках, що вже були досить старими. Була на ній хустинка білого кольору з квіточками, біла тепла кофта, а з під неї визирало домашнє фіолетове платтячко. В руках, як завше у всіх бабусь, був пакет, старезний – старезний і ще щось яскраве. Проходячи вона подивилась на мене:
- Тобі не холодно? Сидиш тут руки і ноги голі.
Так, мені було холодно, але враз після її погляду я зігрілась.
- Ні, не холодно. – з посмішкою відповіла.
Бабця пройшла невеличке коло біля під’їзду та підійшла до мене простягаючи те яскраве, що тримала в руці.
- Прочитай мені, доню, бо не бачу.
- Так, що тут у нас?...
Великими буквами на яскравому папері написано «Запрошення», а знизу «Запрошуємо вас 14.06.14р. завітати до нашого банку на ДЕНЬ ВІДКРИТИХ ДВЕРЕЙ» - далі я вже не читала.
- Там реклама банку.
- Що? Не чую… - нахиляється до мене бабця.
- Реклама банку! Кажуть ДЕНЬ ВІДКРИТИХ ДВЕРЕЙ у них…
- А, то я викину це. – забирає у мене папірець й продовжує стояти поряд. – Знаєш, оце дивилась телевізор і там говорив… Ну той… Що в Росії головний…Як його? Забула…
- Путін?
- Так, казав, що за все треба і воду і опалення і цей… Як його? Забула знов, ти бач. Ну той, що ще плиту вмикаєш…
- Газ?
- Ну…Ай, забула… - махнула рукою старенька.
- То ви сідайте поряд. Не стійте.
Дві – три хвилини ми сиділи мовчки. Вона поправила свою хустинку з якої було видно сиве волосся. Її лице було в зморшках, а руки помиршавіли. Я хотіла запитати як її звуть, але вона раптом заговорила:
- Раніше, в нас нічого не було… Ні ліків, ні хліба… Я пам’ятаю, як колись ми малі… Нас людей шестеро: три дівчини і три хлопця. Сиділи дома і чули по радіо «Внимание. Говорит Москва. На нас напали немцы». Як ми тоді полякались всі, ой! – хлопнула руками. – Але був день і ми пішли в ліс, по гриби. Збираєм, а там німці йдуть навпроти. Ну думаєм, точно розстріляють. Вони підійшли, подивились, що то гриби і пішли. А ми як покидаєм відра, як почали тікати, то побігли аж до річки. Там лодка була, така велика-велика, то ми в неї сіли і попливли. Як бачимо з іншого берега люди в воєнній формі та й давай нас зупиняти. Почали питати звідки ми, чого пливемо, а один хлопець, старший, казав, що ми партизанів шукали, що в партизани хочемо. То нам тоді видали форму і ми там пробули три роки…
- Скільки вам було років?
- По 15 -16. Малі були... – і після цих слів одразу замовкла. Дивилась кудись. Куди?
Потім знову розповідала, говорила, що добували корись із земної кори такі ліки, що все лікували. Потрібно було тільки взяти шматочок, розпарити на воді й намазати там, де болить – одразу виліковувався. І привозили їй тоді з Санкт-Петербургу колись, а зараз, каже, все з мілку й немає нічого натурального: і сир і ковбаса і хліб – ніщо не натуральне. Й знаєте, я з нею погоджуюсь.
- Я була мала, то знаю, як в голодомор було… Історія є, як хлопчик підслухав розмову батьків. Казали вони, що м’яса від молодшого сина вже не лишилось, кажуть, треба середнього вбити вночі. То старший як почув – побіг шукати брата, а як найшов взяв за руку і на вокзал. Там сіли в потяг…Це ще добре, що не зловили, та й поїхали в місто. Там їм роботу дали. Так і вижили… - розповіла.
«Отже, народилась вона десь 1926 року. І зараз їй 88?» - подумала я.
Розповіла мені старенька і яка в неї квартира хороша, яка дочка, про внучку, яка померла в 30 років і про правнука, який був інвалідом і про племінницю двоюрідну, що пила безпробудно й відсиділа 6 років за вбивство й мало стареньку не задушила, про внуків Ігора та сина Андрія, про дочку Люду, про пенсію, про жителів інших будівель, про трагічні історії багатодітних та одиноких мам і здається, я б дізналась більше, та мої думки наздогнав телефонний дзвінок.
Бабця й не побачила напевно, що я розмовляю по телефону – розповідала й розповідала, проте я чула все, що вона говорить.
- А я себе бачила два рази по телевізору, - говорила старенька. – Я тоді ще молода була, гарна, повненька. Працювала на трикотажному заводі. І був там один журналіст. Одного разу прийшов він і каже: «Маша, иди сюда. Екатерина и ты тоже. Еще две девочки идите тоже ко мне.» Покликав, а ми молоді, мені тоді тридцять років було, сміємось до нього, а він фотографує нас і пише: «Они смеются потому, что завтра у них праздник – 8 марта». Наступного дня в продажі вийшла та газета в яку він подавав ці матеріали. Відкриваю, а там (сплеснула в долоні) наше фото на великій сторінці, а внизу текст. Таке гарне фото! – замовкла дивлячись в нікуди. – А наступного дня він приніс це фото роздруковане. Усім дівчатам роздав за гроші, а мені безкоштовно, бо любив: «Я всем де вушкам за 20 копеек отдаю, а Маше – бессплатно». А другий раз забрав він нас, тих же дівчат на виборчу дільницю. Дав нам плаття гарні і сказав на сцену йти співати і танцювати, то ми так вже співали, так танцювали, що чуть не попадали. Зарплату дали нам. О, а ще телекамери знімали. То він все про мене казав, все мене показував. І вже три дні пройшло, а вони все крутили то відео. Я вже й навіть не дивилась.
Тепер я зрозуміла, що її звати Марія. І говорила вона ще багато. Розповідала про різні передачі, про історії з життя. Розповідала так, що і вона і я плакали разом. Вона від тих трагічних історій, що згадувала, а я від того, що не можу бачити, як плачуть старенькі.
Дивовижна жінка. Й без зубів зовсім. Старенька. І чоловік її, Василій Іванович (Слава йому небесна). Про нього зі сльозами на очах розповідала дуже тепло. Підполковником був. Він був старшим ніж вона, але й у старості, коли вона вже не може ходити – він займався спортом. Говорив: «Маша, делай зарядку даже дома. Для ног это всегда полезно». Казала, що він о восьмій ранку прокидався та ішов на вулицю займатись, а одного разу не прокинувся на дзвінок будильника. Вона спочатку й не збагнула, говорила до нього доки він лежав. А потім вже аж побачила, що Василій Іванович не говорить. Визвала онуків та швидку. Уже пізніше констатували смерть – у лікарні. Вона говорила чоловікові, щоб не купував грибні закрутки із магазину, говорила, щоб не їв навіть те, що приніс. Але він махнув рукою й сказав, що Марія нічого не тямить у грибах. З’їв той роковий, останній гриб в банці. І все. І згас.
Хоронили його з оркестром. І кожного року на 9 травня везуть йому величезні букети квітів на могилу.
- Вибачте, але я вже повинна йти.
- Добре, а чого ж ти тут сиділа, доню? Відпочивала чи шо?
- Так, чекала друга.
- Доню, а ти тут живеш?
- Ні, не тут.
- А де?
- Далеко – далеко звідси.
- Не розказуй тут нікому, що я розповідала.
- Не розкажу.
- Я загадала! То газ! То цей, з Росії, казав, щоб ми в Росію все платили, бо це все з Росії. Представляєш? – махнула рукою.
- Так, але ми не будемо. Дякую Вам.
- Та тобі дякую. – поцілувала мене в щоку.
І я пішла. І навіть не оберталася. Чому? Зате я знаю, в якому домі вона живе і в якій квартирі. Потрібно буде надіслати їй листівку. Зізнаюсь, дві з половиною години пройшли не даремно. Люди повинні відкриватися один одному, навіть ось так – не знайомим. Це прекрасно.
Дякую, Маріє.
26. 05. 2014р.
ID:
501579
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.05.2014 19:23:40
© дата внесення змiн: 27.05.2014 19:23:40
автор: Вероніка Стрельченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
