Покотилося сонце по небу
В неозорій ясній вишині...
Не благай про кохання, не треба.
Не потрібно цього вже мені.
Он на сонце насунули хмари...
У гаю не щебечуть пташки...
Розчинилось кохання, мов мара.
Відійшло. Хай лікують роки
Цей наш біль. І сльозинки солоні,
Світло-чисті, мов пам"яті щем,
Покотились дощем у долоні...
Повновісним осіннім дощем...
кохання не випросиш...і не виблагаєш...воно або є...або ні...хоча можуть бути інші варіанти...наприклад...любити...не чекаючи на взаємність...чи мріяти...не сподіваючись...що мрії збудуться...це і є,напевно,найбільша свобода...
Сокольник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Наталі... Це непросте питання... Та мені до вподоби, як Ви філософствуєте на них, мрійлива...
Ну що за напасть між людьми у світі,
Вона кохає, він уже погас...
Йому, бач, вже не так і сонце світить,
А три дні тому... відчував екстаз!!! Зараз стільки суму навколо, навіщо усугублять?.. Але написано гарно.
Сокольник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Патарочко, суму таки багато, та ми ж люди чуттєві, поети...