Загублений вітер самотньо гуляє дахами,
Загублений вітер збиває з пантелику,
Порушує розмірений простір життя,
Ледь стримуюсь, щоб не віддатись крику,
Ховаю в собі людські почуття,
Вбиваю святість набуту роками.
Між скронями крутиться думка втекти.
Щоночі пригадую твій примарний дотик вуст,
Твій образ, що змушує серце пекти.
Невже не взмозі просто на завжди піти?
Залишити цілим мій хворобливий глузд?
Навіщо завдавати муки ночами?
Відпусти… на волю… відпусти…
Самотньо із вітром гуляти дахами.