Коли тримала я бокал з вином червоним,
Згадала, як колись мене ти тости вчив казати,
І цей бокал по вінця п'я́нким хмелем повний,
За тебе і за дружбу хочу я підняти!
Стільки часу пройшло, як шляхи перетнулись,
І там, де крапка мала бути - став мені другом.
Стільки раз плече підставляв, хоча б міг відвернутись!
Змалював, як квітне життя - та блукати слід іншим лугом!
Йти без вагань, озирань на Содом і Гоморру,
Щоб сонце і зорі яскраві блищали в очах.
Твої теплі слова тоді відновили руїни собору!
Собору душі, що здається тонув у сльозах.
Ти слухав, як життя мене, мов сила шалена
Крутило, хвилями било, хилило до мульного дна!
А пам'ятаєш роками тому казав, що я юна й зелена,
Що я ще розквітну...Здається була то весна?
Час пройшов й не одна встигла відцві́сти весна.
Ти ж лишаєшся тим, кого щиро боюся я втратить!
І бокал цей, повір, я вип'ю сьогодні до дна.
Хай гикнеться тобі! А мені пощастило на тебе такого натрапить!!!
