Мені здавалось, неба парасолю
Вершок тримає нашої тополі.
Він так далеко був од шпоришу,
Що, думалось, отих листочків шум
Зірки та хмари, може, тільки й чують…
І нині, вкотре, думкою лечу я
До тих найтонших, але гордих віт,
Якими править зовсім інший світ…
Тоді ж, давно-давно, у ніжнім віці
Мені гілки тополя, наче східці,
По черзі підставляла. А рукам
Свої з усіх боків давала руки –
І ближчали поволі пісні звуки
Усе ще недосяжного вершка.
Внизу ж чомусь здрібніли наші кури.
На блюдце стала схожою баюра.
А Тузик став, як плюшевий ведмедик.
А мамине обличчя, ніби… з крейди.
А потім в руки мамі та ж тополя
Дубець дала… З мого сміялась болю.
Напрочуд файно.
