Неподалік від моєї дачної ділянки була невеличка хатинка відомого і сильного вдачею чоловіка, кавалера ордену Леніна. Він коли захворів на невиліковну хворобу, не став чекати природного кінця, а просто покінчив з собою. Хатинка довго пустувала, допоки її і ще з прилеглою ділянкою не купив якийсь багатий банківський функціонер. Він її перебудував, об’єднав дві ділянки, розбив там парк і найняв робітника - досить міцного кремезного чолов’ягу років так 40-45. Той порядкувався в саду, з сусідами майже не спілкувався, хоча і пропадав на цій дачі днями сам, бо господарі приїздили рідко. То я і не знав як його звати, і ніколи нічого крім доброго дня не чув від нього. Я сам не дуже говіркий, то нас обох це влаштовувало.
А оце тижнів зо-два назад той чолов’яга пиляв дерева на своїй ділянці і я попросив його спиляти в мене в саду всохлу яблуню. Він мовчки погодився, зразу ж зайшов і спиляв, платні брати не став, але сказав, якщо мені не потрібний стовбур то він його забере, на що я, зрозуміло, погодився, бо ця деревина мені і справді не була потрібна. Ми вдвох взяли її і понесли до нього, дякуючи один одному. Прощаючись я, як годиться, щоб щось ще сказати наостанок, сказав про саме для нас наболіле:
- Ви знаєте, Миколо (по ходу познайомилися), москаль такий злий і настирний, що ще прийдеться воювати. Мене вже не візьмуть і в ополчення, то лишається тільки в партизани, або пояс шахіда.
Він підняв на мене свої, як мені здалося, досить тверді, але разом і якісь сумні згаслі очі:
- Знаєте Леоніде, я прослужив більше 20 років в нашій армії і із них майже сім років в різних гарячих точках світу: Ірак, Югославія, Африка, там і втратив здоров’я і от зараз "комісований" підробляю як можу, бо за стільки років поневірянь не заробив нічого, а що заробив потратив на лікування, на оселю та на діток. За душею нічого не лишилося. І не тому що розтранжирив, а тому що платили нам мізерні гроші. І, навіть, не в цьому біда, душить образа на тих недолугих командирів, які більше там пиячили і із-за ліні та неповаги до рядового складу (сам я старший сержант) просто знущались над нами, хоча ми були контингент ООН. Ми були рабами у них і, за одне, бачили відношення між солдатами і офіцерами інших країн. Дома теж саме від людей, зараз коли я в автобусі показую "ксіву", на мене дивляться з презирством. Я нікому не потрібний. Ви певно хочете спитати чи піду воювати, якщо призвуть, то я вам скажу, що не піду і не тому що боюся померти, а тому що боюся лишитися калікою, який буде нікому не потрібний, бо боюся осиротити діток, які будуть нікому не потрібні, бо не хочу воювати за злодіїв у владі, яку зараз прогнали і яка зараз рветься туди, бо не хочу захищати той наш злодійкуватий і пихатий бізнес. І я не вірю що щось зміниться. Не подумайте, що щось маю проти западенців- «бандерівців». Це прекрасні хлопці, це прекрасні воїни, душею я з ними, але в мене є досвід, великий досвід любові мої країни до своїх захисників. Не піду. Нехай йдуть ті у кого нема ще цього досвіду.
- Але ж це наша країна, наші батьки, наші діти. Їх же треба захищати.
- Від кого. Якщо ті прийдуть, ми країну не втримаємо. Я знаю армію нашу. Тільки ентузіазм. Це багато, але повірте мені, як професіоналу, цього зараз замало щоб виграти війну. І знову ж за кого? За нових бандитів, які заберуть останнє, що ще залишив Янукович. Я не вірю, що щось зміниться в цій державі. Можливо ще пару сотень літ їй побути в неволі, а можливо ми не здатні взагалі. І ці 20 років є великим доказом цьому. Не здатні мати державу, не здатні…
- Вибачте, що почав з Вами цю розмову, єдине на що надіюся, що не всі наші воїни так думають. Ще раз вибачте.
- Що Ви, певно вибачатись маю я.
Він взяв під руку деревину і потягнув у двір господаря - багатого і масного банківського функціонера, а я постоявши хвилину пішов і собі з тяжкими думами про підлоту нашої влади і нашого бізнесу і про те чи знайдеться стільки патріотів цієї знедоленої країни щоб воювати на два фронти з москалями і з підлістю у владі і бізнесі.
09.04.2014
*Я в цій історії ні крихти нічого не видумав і, більше, навпаки старався пригадати кожну подробицю розмови, бо зрозумів, що її слід описати вже тільки десь через два тижні, як вона сталася. Чому вирішив написати певне ви зрозумієте вже прочитавши цей маленький твір. До речі це мій перший прозовий твір, який я виставляю на люди. Були ще декілька спроб щось написати, але вони на мій погляд були невдалими. Можливо така ж доля чекає на цей твір, але я його все ж виставляю на ваш суд, вже не задумуючись вдалий він чи ні, бо не це головне в ньому, а сутність яку хотів в ньому передати. **
** Все це і примітка були написані 09.04.2014. Тоді не виставив, бо вирішив, що патріот країни, яким я себе вважаю, в такий тяжкий час таке публікувати не буде. Та й зараз так вважаю. А публікую, бо сьогодні, будучи на дачі, взнав, що Микола вже в зоні АТО і що пішов добровільно. Бо вірю, що такі люди як він після наведення порядку на сході країни, наведуть порядок і у владі і в бізнесі. Нехай тебе, Миколо там захистять мої молитви і молитви твоїх рідних. І нехай все ж наступлять переміни на краще в нашій багатостраждальній країні.
ID:
514079
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.07.2014 18:08:10
© дата внесення змiн: 28.07.2014 18:09:20
автор: Леонід Ісаков
Вкажіть причину вашої скарги
|
Я прозу люблю,..читаю в основном только ее,..и поверьте,что ваша совсем не плоха,..пишите! 
А вот люди у нас 
Удачи вам. И удачи всем нашим солдадам 
