|
Колись давним-давно на Україні вродилось милеє дитя. Батьки так тішилися його появі, що вирішили назвати дівчинку просто Осінь. Відтоді у нас із вами і з’явилася іще одна пора року, яка завжди приходить на зміну спекотним дням.
Скільки мороки із нею було… І байдужа, і холодна, і до всяких хуліганських затій здібна. Все завжди йшло шкереберть, коли в тім місці з’являлася Осінь. Вона особливо полюбляла руйнувати чужі життя. Махнула вліво – пішов дощ, махнула вправо - все стало жовтим, кивнула головою - листя стало опадати, порухала одненьким перснем - смуток пустила, а іншим – сльози на обличчя людей прикріпила. Ще з малечку її привчали, що треба бути менш дитячою й зухвалою, та мала витівниця знала все своє.
Ішли роки та панна так і не змінилась. Все так грайливо дарувала всім осінній жовтий лист і вигравала музику мінорну на сопілці, любила бавитися із дітьми у полі, перекривати всім знайомі вже дороги болем, приносила печаль і сльози, а потім просто замерзала від дядька Мороза.
І все було б нічого, якби одного разу, недалечко, вона не вгледіла одну чудову пару. Вона – поважна і струнка як лань, і він – з грайливо божевільними очима. Подивилася Осінь на їхнє кохання і розбити схотіла його слова-зізнання. Думати довго не прийшлося, і враз у серці її думка пронеслася : «Я хочу щоб вони гуляли не разом, щоб дощ був вкупі із її солоними сльозами, щоб більше вже не шаленіли його очі, бо я сьогодні закохалася у їх глибінь». Порушила усі закони панна, прийшла раніше, принесла їм смуток і прощання. Вони пішли різними дорогами, проклинаючи Осінь і цей легкий подих вітру та солоний дощ. Задумалася вона, а що ж тепер? Пройшла повз нього, а він навіть не угледів. Три місяці пройшли даремно у її стараннях, бо так і не спалахнуло між ними кохання. І зникла Осінь, бо її пора пройшла, домовилася лише зі своїми думками, що прийде у наступному році і забере його з собою.
Пройшла люта зима, весна-красна і ще жагуче літо, і знову на порозі стала панна Осінь. Вийшла на огляд наша красуня і враз кинулася його шукати. Шукала день, а може й більше, і марила його шаленими очима уночі, та не знайшла, побачила лише її, вона писала вірші, і все присвячувала мертвому йому. Махнула рукавом зухвала панна і все покрила непроглядна тьма, летів страшенний вітер наче стадо коней, і плакала сама тепер вона.
ID:
517336
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.08.2014 23:50:14
© дата внесення змiн: 14.08.2014 23:50:58
автор: Alia
Вкажіть причину вашої скарги
|
