(за Труменом Капоте)
Ти залишила хустку. Ти у пустку пішла.
На руці пташеня лементує мале.
Твій улюблений птах ціле літо волав,
ціле літо волав клятий птах: «Луламей!
Луламей-Луламей-Луламей!»
Я поїду шукати – і повернешся ти,
тихо зайдеш до хати, переступиш поріг.
Там улюблений птах твій, його я зростив.
І образишся ти, що я сам не зустрів.
Вітер вільхи за домом хита, Луламей.
І здичавіло серце, як птах, Луламей.
На жердині хустина твоя, Луламей, –
наче прапор! Єдина моя Луламей.
В неймовірних літах не вгамується птах.
Всі розважливі люди сидять по хатах.
Луламей не людина. Луламей, ти – звіря.
Луламей, ти єдина, хто і птах, і зоря.
Ти рослина, ти хвиля, ти камінь, ти глей…
Луламей. Луламей. Цілий світ – Луламей.
Божевільний не бачить хвороби в собі.
Не було Луламей, є – невтрачений біль.
У картатім халаті підійду до вікна,
сірим птахом волаю: «Це вона!
Луламей! Луламей! Це вона! Луламей!»
1980
