Ти знаєш, я уже так звикла до розмов з тобою,
Мені сьогодні так не вистачає слів отих "твоїх",
Я знаю, що я стала для тебе вже однією "тою"
І вибач, що тепер лиш ти торкнувся струн моїх.
Мені не вистачає тих секунд розгону від одної до п'яти,
І хай слова для тебе всі мої пусті як всеохопний дим
Та якщо хочеш, якщо хочеш, то візьми мене і розіпни!
Лиш тільки ти не будь таким моїй душі тепер чужим,
І не писалося раніше, і не римувалося, хоч ти як простір,
Хоч ти запав в одну з душевних і серцевих тих комірок
Та бачу вкотре за свою довіру маю ще один я розстріл,
Та що тобі й комусь, не вам латати ж моїх сотні дІрок.
Пробач, я як завжди бажаючи лише добра твоїй душі,
Подарувала зло, чи як це можна по-інакшому назвати?!
Блукати бачу ліпше у собі, в своїй душевній міжглушІ
Та до кінця життя прощення у усіх кого люблю благати,
І не писалося раніше, і не римувалося тобі, мій друже,
Та от тепер, коли тебе не чую, вірш рветься на волю,
Шкода, що певно це тобі тепер як я й сама байдуже,
Ти вибачай, що я листку про тебе все дізнатися дозволю.
