Десь-колись писав Шевченко
Про вкраїнські діти,
Що ростуть собі маленькі,
Як на сонці квіти.
Так і є. Хтось – перший крок,
Хтось вже йде в садочок,
Ну, а в когось перший шок,
Бо почув дзвіночок –
Перший дзвоник. Перший клас.
Потім другий, третій.
Так невпинно біг той час,
Зупинивсь в наметі…
«Україна – це Європа!»
«Слава Україні!»
Там почалася Голгота,
Там пролились цінні
Перші сльози, перша кров,
Перші діти впали.
Там, в столиці, знов і знов
Молитви спасали
Україну нашу.
Вільну!
Славну!
Незалежну!
Там так тихо хтось творив
Розповідь бентежну –
Не поети, не пером,
Не художник пензлем,
Діти тії, що добро
У столицю везли.
Це вони оту любов,
Яку в серці мали,
В жертву Богові зимою
На Майдані склали.
Так плекала їх, ростила
Мати-Україна,
Ну, а мови? Мови вчила
Пісня солов’їна.
А любові Бог навчив
Ще маленьких в храмі,
Не для себе, щоби мали, –
Щоб віддали мамі.
І виросли діти! Пішли захищати
Свою Україну від вражих атак.
Почали з Майдану, продовжили в АТО,
Ніхто з них не здався, ніхто не слабак.
Хоч крови поллються із них, як ті ріки,
Та все ж дадуть відсіч усім ворогам.
То й слава хай буде від нині навіки
Тобі, Україно, і твоїм синам!
