Розчинилося марево у холодному світанні,
А очі не бачать, вони і досі у солодкому сні.
Ти знову поруч, мов не було гіркого мовчання,
Мов і досі ненаписані вірші сумні.
Мені здалось,що я помітила цю весну,
Що її ніжний дотик на серці відчула.
І вітер не лютує, і немає дощу,
Я нарешті світ почула.
Я відчула у руках, що доторкались до тебе,
Ту безмежно щасливу вічності мить.
Та громом розірвало моє безхмаре небо -
Це ж сон, о як же він п,янить!
Я розбилась об стіни власного сну,
Жорстоке, тяжке покарання.
Не варто плекати хвору уяву свою
Керуючись тільки егоїстичним бажанням!
Спасибі тобі за самотність, за гучне мовчання.
Спасибі за силу, набуту в бою.
Розчинилася дружба, без сліз, без пручання,
Тихо пішла чи в весну чи в зиму.
Шрами загоїлись, зітерлись почуття…
Про що ж тоді мені сумувати?!
Про те, що покинула у скрутну хвилину життя…
Сміялись разом, та одну залишила страждати…
Не пишуться тепер вірші – нікому розповісти.
І наша дружба мене нічого не навчила.
І тільки самотність змогла донести,
Що найважливішим у серці має бути родина…
08.05.2011