Я зашепочу вітер і весну.
Я закохаю подихи в благання.
Чар зілля в келихові ніжно піднесу,
Щоб заколисать опір і змагання.
Я встану серед ночі, повернусь
Обличчям до сріблястої колиски.
І сміхом щирим, від душі заллюсь
Щоб запустити місяць в серце близько.
Я скину шовк сорочки на траву,
Віночок із барвінку, маків, рути
На голову… і коси розплету,
Щоб ти мене не зміг ніяк забути.
Я націджу у келих з джерела
Прозорої, як сльози, дзвін-водиці,
І вітерця зі старого млина,
Щоб ти мене не міг ніяк напиться.
Я попрошу позичити мені
Проміння ніжного, зірок рясних із неба
Щоб ти щоразу ніжно червонів,
Щоб ти кохав так, як це мені треба.
Я зашепочу шепіт квіточок,
І їх голівки розчиню у зіллі…
А ще любистків сипану пучок
Щоб твої думки-почуття дозріли.
Я стану всім – і небом, і ріллям
І світлом сонячним, і річкою, і морем
У всьому – тільки я, моє ім’я,
І радістю твоєю, твоїм горем.
Я зашепочу вітер і весну.
Я зачарую келих з срібним зіллям.
І серце твОє вкрАду-віднесу,
За край далекий, море синє-синє.
А ти мені віддай мене саму.
Не мару, не чаклунську ляльку – душу.
І не питай мене, завіщо, як, чому…
Повір мені, я так робити мушу.