Вмираючи у кожного в душі,
Під час несамовитої вистави,
На подисі стискалися вірші,
І оберталися під стелею у хмари.
Сльоза немов з серцевого полону,
Узявши витік з сонячних очей,
Зціляла власну зморену ікону,
Звільняючи тягар скрутних ночей.
І пострілом здіймаючи минуле,
Застрягши ду́мками в тотальній тиші,
Життя за дві години промайнуло,
І піднялось по небосхилу вище.
Він чарівник, скарбник живої правди,
Духовний лікар, творча серцевина,
Нездатний до людскої зради,
З великой літери «Людина»!
