Небо стало чорним – над степом нависла хмара,
Повернулись у табун мої коні…
Та перед очима пливе давня омана:
Неначе ми разом і знову на волі.
Заграв вітер пісню на струнах нервів,
Я здибила рукою свого коня.
Звісно, ми далеко не перші,
Та й пухом нам не стелеться земля.
Десь на краю степу бряжчать мечі,
Ворог наближається все ближче.
Я давно не сплю – ще з тієї ночі,
Як замість племені стало кладовище.
Твій гарем розкрадений, а військо – розбите,
Твій череп став чашею чужого вождя…
Осінь покладе всім на могили квіти,
Це буде осінь, але вже не я.
В чорному тумані я встану оновлена,
Не тривожитиму розум даремними думками.
Нас звинуватять, бо ми тепер підкорені:
Полон, гарем, рабство – все чорними роками.
