Мов відблиск літа,
з букетом зелені і світла,
я йду.
Й те чудернацьке небо,
із поглядом глибинно-синім,
неначе втомленим, зітхає уві сні…
Захвилювалось листя –
шал мого проміння –
і подих долі з вітром у вікні –
і дар життя,
мов жар вогню у сіні…
пелюстками зірок зникають стіни,
а у очах згорають білі тіні…
Мовчить земля –
й лиш хмарою хмільною
здіймає подихи у небо слів…
Мовчу і я –
слова залишились з тобою
на полотні примарних днів…
І думка –
наче примха із туману –
летить самотньо в світле поле…
а я напружена, неначе срібна струнка,
із вітром блідну… квітну…тану –
спішу в самотнє небо–море.
