|
Крок. Іще один. Наступний. Під ногами шелестить опале листя. Ще тільки жовтень, а дерева майже всі стоять голими. Вони здаються такими беззахисними і тендітними, що хочеться підійти і зігріти кожне із них, адже скоро вже стане так холодно. І напрошується одне питання: «Як вони витримають ці нестримні тортури морозами?» Та я знаю, що ці дерева вистоять, вони сильні, вони переможуть.
А навколо набережна. Така знайома, до дрібничок рідна… і моя. Вона така, якою тільки я її пам‘ятаю. Ці будинки, спочатку високі та кремезні, наче охороняють куточок міста, де для кожного відкривається свій власний маленький світ, з особистими відчуттями, думками, мріями. За цими велетнями ховаються трохи менші, будинки, що немов діти, хочуть здатися такими дорослими і безстрашними, але все одно в час небезпеки ховаються за сильних і відважних захисників. А під кінець причаїлися зовсім маленькі приватні будиночки, що здаються полохливими зайчатами, які сховалися від хижаків, та насправді такими не є. Невеликі зовні, всередині вони мають безмежну душу, в якій зачаїлося домашнє тепло та любов родин, що живуть за їхніми стінами.
На моєму шляху трапляється безліч кав‘ярень – одні дорогі, інші – не дуже. Але всі вони по своєму особливі, в кожній із них сталося щось таке, що назавжди залишило слід у житті зовсім незнайомих мені людей. А можливо і зараз за одним із столиків вирішується доля когось із незнайомців, а всі інші про це навіть і не здогадуються, адже в кожного свої справи і яке кому діло до темноволосого хлопця, що сидить в одній із кав‘ярень і на когось чекає чи до русявої молодої дівчини, що шматує нещасну серветку, сварячись із кимось по мобільному.
А я іду далі. Неквапливо і стримано. Куди поспішати? Ми й так все своє життя кудись біжимо, щось наздоганяємо, а потім виявляється, що нам було потрібно зовсім не те, що ми так завзято хотіли спіймати. А часу щось змінювати вже немає і життя, що спочатку здавалося таким яскравим і довгим, виявляється зовсім короткою штукою, яка не бажає підкорятися нашим примхам, а навпаки робить все по своєму, як тільки ми забуваємо про її цінність. Тож краще я повільно пройду знайомою вулицею і запам‘ятаю кожен її куточок, кожне дерево, кожну вітрину магазина, викарбую у своїй пам‘яті кожне відчуття і кожну думку, що виникла у мене в цей момент.
А в навушниках тим часом залунав голос Вакарчука. «Сьогодні» - як же я люблю цю пісню. Дивно, але до її початку я навіть перестала помічати мелодії, що змінювалися одна за одною. Пісня нагадала минуле. Спогади самовільно виринули із куточків пам‘яті і стало якось тепліше. Скільки всього сталося на цій набережній і кожен спогад викликає посмішку. Якщо і було щось погане, то я забула. Навіщо псувати це місце сумними епізодами життя. Воно назавжди має залишитися тільки найкращим і найрадіснішим.
Так за думками і співам О.Е. я й не помітила як дійшла до пляжу. Пісок, як і більша частина мого маршруту вкритий золотим килимом обпалого листя. Я не зможу забути це місце. Воно особливе. І я знаю, що не тільки для мене. Ми з друзями обожнюємо цей пляж. Він не великий і якийсь затишний, а вода в цій затоці Дніпра чиста. Тут навіть рибки живуть, яких при бажанні та особливій спритності можна спіймати. В цьому місці нам завжди було весело і я впевнена, що так і буде в майбутньому.
Затока сьогодні спокійна. Вода виблискує під останніми променями осіннього сонця. Затока холодна. І я не про температуру води. Складається враження, ніби така привітна і дружелюбна влітку, зараз вона стала як Снігова королева – жорсткою і відлюдькуватою. Але така її природа. Цим Затока схожа на людину. Спочатку відкриває свої обійми оточуючим, а потім восени заліковує рани, захищаючись непривітністю і холодом.
Але я не хочу думати про сумне. Навіщо? Я краще просто вдивлюся у водну гладь відкинувши всі думки, тривоги, переживання. Залишу тільки тепло спогадів і той світлий образ всього, що сталося зі мню на моїй набережній. Якби не це місце, то не було б і теперішньої мене. Замість цього була б інша, зовсім незнайома людина. І навряд чи це було добре. Адже як казав автор улюблених «Майстра й Маргарити»: «Все буде правильно – на цьому побудований світ».
Тож і ця набережна – не просто куточок міста, це найправильніша правильність мого ще зовсім молодого життя. Така собі життєва аксіома.
ID:
530892
Рубрика: Проза
дата надходження: 18.10.2014 23:35:05
© дата внесення змiн: 18.10.2014 23:35:05
автор: ЮЛІЯ
Вкажіть причину вашої скарги
|
