І. ПРЕЛЮДІЯ
« Що мале, що старе…»
Народний афоризм
Чудова пора – із дитинства у юність.
Навіки пора золота.
Ізнизу, зісподу
з одного заходу
корилася нам висота.
Уміли радіти, хотіли сміятись,
бувало, на повний живіт.
Із самого ранку
терзали тарзанку –
мету у космічний політ.
І як не згадати, і як не забути
оті осіянні літа?
І тяжко збагнути, –
минулося свято.
Далеко пора золота.
Немає у юність зворотнього ходу
шукати кебету свою
у милому серцю краю.
Та, поки живемо, шукаємо броду,
бо маємо право ступати у воду –
прозору і
ще
нічию.
ІІ
« Не називаю її раєм
тії хатиночки у гаї…»
Тарас Шевченко
Сум і свято – бачити минуле:
часом, у матусі на руках,
інколи – котом у будяках,
на якого все лихе звернули.
Нас тоді не дуже частували
на дурняк, і били …жартома.
Молока стакан і кусень сала –
ось і все, чого й тепер нема.
Наїдались інколи в розстрочку
і авансом гладили живіт,
і тікали босі з дитсадочка
у ясний дитячий дивосвіт.
Цілили у мрії, як із лука
у захмарне небо висоти.
Нас єднали лебідь, рак і щука,
із якими є куди іти.
Місце старту рідне і знайоме,
поки ще чекає оберіг,
поки чимчикуємо додому –
десь туди, де був колись поріг.
Де дізнаюсь, чи умію жити,
де у мене братове ім’я,
у якого terra incognita
нині за межею житія.
Не спитає він, – якого біса
хату оселила пустота?
Ніби батьківщина, та не та.
Жив під лісом, а тепер у лісі
кий варцаби хатнього кута.
Он і терен деревом розрісся.
Я іду на стежку лугову.
Незнайоме, не моє узлісся,
на якому з юності живу.
Не мої осики і берези,
не моя шовкова сон-трава,
і могутні осокори щезли,
і сама стежина ця нова.
І куди веде – уже не знаю,
і чужої ради не питаю,
у яке провалля заведе
ниточка утраченого раю...
Але сам собі відповідаю, –
у нікуди,
у моє ніде.
ІІІ
« Через луг, де росте материнка,
Там, де трави рясні, запашні...»
М. Лисянський
Пригадую найвищу нашу скелю,
озера і луги на Деркачі,
і сад, і хутір, і стару цегельню,
що полум’яно гріла уночі.
І чорні непролазні буєраки,
шатро із вільхи, вхід у верболіз,
а з нього у волошки, м’яту, маки,
серед яких я Робінзоном ріс.
І не біда, що із малого віку
я не цурався лісових приблуд.
Із юності пасує чоловіку
компанія , де є і Робін Гуд.
Де босоногі лицарі до смерті
оберігають цінності свої,
і вічну таїну, і даму серця,
і непорушну клятву на крові.
І звідсіля летів на юних крилах
у далечінь неясної мети,
аби і досі рикошет носило
у небеса, яких не досягти.
Вела у люди не одна дорога,
минали і розлуки, і тривога,
текли у повні ріки ручаї,
але і досі не діждався свого
єдиного і дійсно дорогого –
хоч на прощання, усмішки її.
IV. ДЖЕРЕЛО
« Не сумуй без причин багато
поки спогади ще живі...»
Із авторської пісні
Вони ганяли на велосипеді.
Він – «попід раму», а вона – в сідлі.
Вона уже, як не остання леді,
а він, як перший рикша на селі.
Обох лякали, − ви вже не маленькі!
А їм байдуже. Як там не було,
любили… Так! Ходити по опеньки.
А «лісапета» – Грицеві на зло.
У діда Федя їм дісталось меду,
а у Маройки… Ні! Кишеня дуль.
Якби обом ще по велосипеду!
Та добре й так, що не набили гуль.
А де опеньки? А у Чорнім лісі.
А у рові прозорі ручаї.
І можна пити воду із криниці,
і біля себе бачити її.
І так обоє пити захотіли,
що як магнітом притягло сюди,
і до води неначе прикипіли,
бо вже й не відірвати від води.
І писків відображення мінливі
обох не відпускали із тенет.
Не знали діти, що були щасливі,
але майбутнє – тільки силует.
І не принади вабили дівочі,
і губи не від холоду звело…
..........................................
Опам’ятались.
Ось уже й село!
І глянули одне одному в очі, –
ой, як цікаво дітям проти ночі
дивитися у чисте джерело.
V. ТРИ ДОЛІ
« Йшли до лісу черевик,
соломинка й булька…»
Дитячий віршик
Коли розлучаються двоє,
то вже не така й дивина.
Коли ж залишають обоє,
то інша історія – втроє
сумніша, якщо не смішна.
Всі троє ходили до школи
із різних куточків села.
Трикутник, описаний колом,
їх дружба ніяка була.
Чи ангел який потрудився,
побачивши їх на землі,
що в долю одну спокусився
в’язати їх долі малі?
Чи біс на шляху цьому виник,
що сталось усе навпаки.
З тонких нетривких павутинок
снувалися їхні зв’язки.
І юні були, і наївні.
Нікого не треба обом.
Дві дівчинки – милі й чарівні
прощались навік за селом.
Лишились їх образи дивні
і пам’ять обох берегла.
Одну величали – царівна,
трояндою інша цвіла.
У коси заплетена стрічка –
усе, чим пишалась одна
по той бік широкої річки
за муром старого млина.
А інша із бантиком білим
у кучерях понад чолом…
Метеликом осиротілим
літає душа над селом.
Чи доля карала, чи дбала? –
не відає й досі ніхто.
Признання лише відкладала
майбутньому років на сто.
Одна неймовірне чекала –
найкращого серед усіх.
А інша іще й не гадала,
де буде її оберіг.
Дарує життя неминуче,
гірке та потрібне, як сіль.
Ужалила – мила-колюча,
а інша п’янила як хміль.
Двоїлась душі половина.
Але не служила красі
сльоза у холодній росі.
Немає притулку за тином,
коли почуваєшся винним,
що був не таким, як усі.
.......……………………………..
З тих пір, як роки доганяли
їх долі один за одним,
дівчата бабусями стали,
а хлопчик дідусем старим.
Не бачив сто літ карооку,
і долю не бачив свою.
Одна цілий вік з того боку,
а інша в чужому краю.
І кожна признатись боялась,
що доля якась не така.
Бабусі до смерті старались
прожити життя без гріха.
Дідуся чекає могила,
а щастя дісталося їм.
Стара молодого любила,
а інша пишалась старим.
VІ
« На якім далекім полустанку ти
загубивсь, чорнявий адресат?»
Б. Олійник
Мрії про неї – життя у екзилі,
поки були нічиї
« карії очі і рученьки милі...»
Та і тепер не мої.
Кожен у снах напинає вітрила,
поки почує в кінці, –
де тебе бісова сила носила,
як женихались усі?
Що залишається в пам’яті мого?
Наче-то задніх не пас…
Щастя її я беріг для одного –
самого-самого з нас.
Бачу її у золоченій клітці,
ніби жар-птицю…
У ролі цариці
чую її наяву
у задзеркаллі тієї криниці,
де усміхались нам очі і лиця.
Там я і досі живу.
VII. ІЗ ПОЗИЦІЇ КЛАСИКИ
« Как мало пройдено дорог,
как много сделано ошибок…»
С. Єсенін
Віки до генія пройшли
і після нього ще наразі,
Та розминаються у часі
два почуття, що одцвіли,
не співпадаючи по фазі.
Як приклад, класика сумна
і нам ятрить, буває, рани.
I Беатриче все одна,
і Данте досi не коханий,
і он Євгенiй i Тетяна
цю чашу випили до дна.
І не втішає, що раніше
за нас герой і відлюбив,
і теж страждав, що марно жив,
і все пізнав. Чого вже більше!
І явно Пушкіна учив
писати геніальні вiршi.
Але з критичних сторінок
ми знаємо його лукавим
злим генієм.
Химерна слава,
коли такий логічний крок
довершує рука кривава.
Але можливо автор винен,
що ніс на власному горбі
героя свого всі провини,
що захищав свою рабиню
від рабовласника в собі?
...............................................
О, скільки типових картинок
дарує класика життя,
аби навчатись без помилок
і гамувати почуття.
Але заплутані стежини
усе ведуть на битий шлях,
де ще не визнані провини
аукають на манівцях.
Зійшли у Лету вишні води,
а я все п’яний, поки п’ю
джерельну, чисту і свою,
і поки давні епізоди
у дзеркалі води і вроди
відображає дежавю.
VIII. ІНТЕРЛЮДІЯ
« Где-то вдали догорает закат,
и фонари ярко горят…»
Їй колись
« Десь вдалині гасне пломінь зорі,
і ліхтарі засвітили вогні,
Щоб не блукали ми в цьому дивному сні,
світять нам друзі мої – ліхтарі.
Місто вже спить в ореолі вогнів.
Срібло води. Арки мостів.
Вікна, немов свічки, гаснуть в кожнім дворі
тільки невтомно горять ліхтарі.
Як я люблю світло білих ночей,
в сяйві вогню – сяйво очей.
Хай же завжди вони світять нам до зорі –
наші нічні патрулі – ліхтарі.»
ID:
530306
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 16.10.2014 13:48:41
© дата внесення змiн: 25.10.2014 17:17:25
автор: I.Teрен
Вкажіть причину вашої скарги
|
Гарні мемуари, Ігоре! Вражений, бо в них і себе знайшов... Видно подібні в нас долі, а ще онднакі грали ролі... Щось так. Чи не з Чернігівщини родом, Ігоре? Нашу мову відчуваю і звичаї! 
Це значно більше, ніж ода, яку Ви обіцяли. 
сподобалось 
