Матвій лежав хворий в постелі і вже напевне розумів що не встане. Це гнітило його, бо він любив життя і не втратив інтересу до нього навіть коли важка хвороба зненацька і надовго, а певно назавжди, прикула його до ліжка. Вмирати було боязно і не хотілося. Його тішив навіть той клаптик світу, який проникав через вікно до його кімнати. Отак би лежати вічно, дивитись на нього і думати. Він був згідний на таке. Але там в нього була одна дуже давня і дуже важлива справа, яка змушувала погодитися перейти ту обов'язкову для кожного межу. І не то що змушувала, а давала йому надію, що на кінець він виправить непоправну помилку, якої допустився в молодості і яка пригнічувала його все життя, людину веселої вдачі і життєлюба.
Батько його був досить відомою людиною, мав неабиякий статок, то коли зістарився, а жінка (мати Матвія ) померла, не став чекати смерті щоб потім по заповіту діти (а їх було двоє - старша на 15 років сестра і Матвій) поділили його майно, а вирішив поділити сам. Певно відчував близьку смерть. Сестрі відписав заміський будинок (вона старша і в неї троє дітей), Матвію чотирьохкімнатну мебльовану квартиру (сталінку) у центрі міста, а сам переїхав на дачу доживати там життя. Потім ця дача мала перейти багатодітній сім'ї, що проживала в селі неподалік в старій розвалюсі і про таке щастя й не здогадувалась (це був секрет і знав про нього тільки нотаріус), а свої збереження він заповідав сирітським будинкам (мов дім і квартира у вас є, а гроші заробляйте самі).
Все було добре і в якійсь мірі справедливо, але Матвій чомусь вирішив що його обділили. В нього вистачило розуму не сваритися з батьком, він навіть не дав приводу для підозри, подякував і поїхав додому, в ту квартиру, яку йому виділив батько і в якій він з молодою дружиною проживав вже декілька років. Але вдома сталося непередбачуване, напевне і для нього самого. На нього накотилася така тваринна злість, що він мав її на чомусь вимістити, а то б його розірвало. І такий предмет знайшовся. У великій кімнаті (вітальні) стояло фортепіано, не піаніно, яких багато в квартирах, а справжній концертний рояль. Батько дуже любив музику і по молодості досить часто грав вечорами. Вони (діти) з матір'ю заворожено слухали і потім довго плескали в долоні, а мати підходила до батька і обіймала його. Батько зробив навіть звукоізоляцію на стінах, підлозі і стелі, щоб музикою не дошкуляти сусідам. Але можливо цього робити і не треба було, бо сусіди досить часто збиралися в них дома, приходили відомі друзі батька. То були такі посиденьки де розмова йшла про музику, поезію, театр і, зрозуміло, політику.
Матвій заскочив у комірчину де зберігалися інструменти, вхопив сокиру і, незважаючи на лемент дружини, почав несамовито рубати виблискуюче лаком фортепіано. Через якихось півгодини воно вже було розбито і розвалено, а чавунна рама мало не проломила підлоги і не провалилась до сусідів. Тільки після цього Матвій почав приходити до тями і розуміти що він накоїв.
Батько невдовзі помер. На щастя він так і не взнав що витворив син з його любимим фортепіано. Але у Матвія (зараз він був також відома і поважна людина) вина перед ним так залишилась на все життя. То зараз на смертнім одрі він мав надію, що батька там він зустріне і що йому випаде нагода вибачитися перед ним.
якби ж то була така можливість... Як часто ми згадуємо про свої провини, коли... запізно! 
