́Оголений дріт нервово постукав у моє вікно. Наче намагався виклацати мені азбукою морзе «П_Р_О_С_И_Н_А_Й_С_Я». Ні «Доброго ранку!», ні вам «Як спалося?», а напористе та невдоволене грюкотіння «Просинайся!!!». І дійсно, звідки дротові, що завжди був комфортно приладнаний на стінах гуртожитку, а тепер обірваному буревієм, мати ще й натхнення на ввічливість. Як з ним поступилися, так тепер і він з усіма. Кожний навіть манюсінький подих вітру – і його вже штовхає в різні сторони, а як вітер сильнішає, то ще й лупить нещадно об стіни, підвіконня, скло.
Як не дивно, а цей дріт водночас навиває жаху, й викликає співчуття до його персони. Кожного разу, висовуючи свій ніс у вікно, з острахом замислюєшся: «А мо як вдарить струмом…ще й в кімнату залетить… як я оголений дріт викидатиму?». А бува як глянеш – увесь обідраний, скалічений, наче з нього шкіру живцем видирали, безсило підкорюється кожному наказу вітра – так жаль його стає.
Насправді ж, його доля мені нагадує той тип людей, що вже мають певні кар’єрні досягнення, мають підлеглих, проте й самі повинні коритися своєму начальнику. Він виконує старанно свої обов’язки, втім з боку начальства, яке наче вітер жбурляє цей нещасний старанний дріт, є постійні невдоволення. Той же в свою чергу постійно зривається на своїх підлеглих, настирливо тарабанячи їм у вікно або погрожуючи вдарити струмом. І всі думають, що він такий виснажений та замучений, з синяками та мішками під очима від своєї злості…може й так…а може просто від недооціненої старанності? Бо він вважає себе могутнім чи розумним, але може це показати лише тим, кого здатен залякувати.
