Ця любов виривається з мене п’янкими потоками.
Відчуваєш?. .
Так
Я
Тебе
п’яню!
Хоча швидше мене: цими вихрами спокою.
Сонце плавить в сплетінні мою броню.
Десь між двох живописних ключиць і розрізом ребер:
серединою, яка вже не захистить легень,
Мене щось як потоком з тобою з’єднує:
І схрестили душі, як шпаги.
Дзень!
Вириваючись з мене, до іншого себе тягнешся.
Поза мною прагнеш до нього,
із ним сплестись.
Щоб, нарешті, знайти гармонію в заздрощах,
Що ми, врешті, змогли. Щоби ми знайшлись.
Очі? Сірі, холодні. Свята інквізиція.
І мурашки по тілу, як вищий, найтонший альт.
Як струна, що на скрипці не стягнута – так, пришпилена.
І струною холодною – ніжно
по голих ногах.
Твої біси тебе не контролюють, та часом вискакують.
Тими іскрами, фразами і певними діями,
які так часто точно не я одна згадую
і які точно не в одному тобі втілені.
І твоє обличчя, розкуте і завжди стомлене,
і ті грядки - Не ямочки! - на щоках,
вони ніби з іншого світу, чужого простору,
поки мало знаного в наших, земних, світах.
