Не довго я була в едемі слів,
Бо вигнана прозрінню на поталу.
Душа зносила крила на землі,
І втратила усе, чого не мала…
Як цвіт натхнення втоптаний у бруд,
Так істина в диявольських тенетах.
Не створять чуда із мирських облуд
Боги, що переплавлені в монети.
І хмари кинуть сльози-якорі,
Наповниться душі печальне плесо.
Земне болото – кладовище мрій.
Пегас води із нього не нап’ється.
А з неба все гримить печаль-орган,
І відчай – заримована стихія.
А вірші – зоребуйний океан –
Нестерпно так у серці глибиніють…
Даруй , Ліліє: істина одна -Бог.Боюсь , що зтобою не погодяться- бо Творець в паскудні тенета по суті не може попадати.Продумай. За майстерністю не заховаєш Суті!Не ображайся, але легше підказати і поправити, чим опісля вислуховуватимеш нотації.
А що?Чудову поезію пише землячка!Майстерне виконання і зрілі образи -це і є поезія.Подивіться мого "Скрипаля"- дуже переплітається з Вашими образами.Наче зговорюємся!Чекаю у гості та коментарів.З повагою Пломінь.