Бувай, мій друже, ми вже зустрінемось, там де зустрічаються лиш мертві поети,
Ти ще будеш лишати мені на спомин любов,
Тепло своїх рук,
Ти ще будеш лишати себе, розвиваючи навпіл,
Я дивитимуся твої сни, і якось прийду, ще один раз,
Аби віддати останнє і забрати останнє твоє.
Скільки часу ти в моїм серці знаходив спочинок,
Залишав все і йшов у намети мої,
Так невтомно кохав, наче полум'я це усі води світу не зможуть згасити
І ріки любов не заллють,
А потім ішов, брав кинджал, розрізав кожну пульсуюючу вену,
Сипав попіл, рвав одежі свої,
Боровся з собою до крові,
В життя встромляв власну зброю,
А воно знало тебе на ім'я.
...ти ще довго стояв, дивився як падають долі,
Як вони падають з глиняних ніг,
Дав мені руку, аби я стояла поруч,
Міцно стискав, щоб навіть не затряслась.
І я тримала в руках твою долю,
Твоє серце поклала до себе - завжди буду з тобою,
Навіть тоді, як правда піде ліворуч,
І сонце востаннє згасне,
Ти будеш поруч.
А зараз бувай, ти ще прийдеш з цією весною...
