|
Зранку, коли ще сонце спало,
Тихенько, щоб не розбудити,
Дід, що прожив уже немало,
Присів на лавку відпочити.
Він кожен день дивився в далі,
Як новий день почнеться знову,
І згадуючи всі деталі,
Свого життя, був вдячний Богу.
За те, що все ж зумів прожити,
Життя, звичайно, довелося,
Війну, прокляту, пережити,
І сивим стало вже волосся.
Посидів він і у в'язниці,
Язик не втримав за зубами,
Не те сказав, не в тій світлиці,
Закрились двері із замками.
Вийшов, зустрів своє кохання,
І все налагодилось знову,
Паради, квіти, привітання,
Серце залишило тривогу.
Тут Україна вільна стала,
І сліз він не хотів тримати,
Настала вже козацька слава,
Нарешті будем панувати.
Дітей розумними ростили,
Лише хорошому навчали,
Як пташенят у світ пустили,
Просили, щоб не забували.
І виховання показало,
Що правильно усе робили,
Уваги їм не бракувало,
І приїжджали, і любили.
Ніщо біди не віщувало,
Вісімдесята вже весна,
Та тільки небо темним стало,
Моліться люди, йде війна.
Він бачив те як рідна мати,
Хоронить сина, що в бою,
Віддав життя, як ті солдати,
За Батьківщину, за сім'ю.
І сивий дід, що бачив горе,
Свою дитину посилав,
Туди де лилось крові море,
Де ворог лютий наступав.
І кожен день чекав він звістку,
Чекав, що кінчиться війна,
Там де була поштова скринька,
Поставив лавку, і щодня.
Чекав, і вірив, і молився,
Та ні дзвіночка, ні листа,
І він востаннє подивився,
На той схід сонця, де була.
Безжальна і кровопролитна,
З останнім подихом сказав,
«Ось тобі, син, моя молитва»,
І перед Богом він постав.
Та вість, що син живий, додому,
Дійшла, жаль пізно, сонце спало,
Про те, що йде, він не сказав нікому,
Дід, що прожив уже немало.
ID:
560369
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 17.02.2015 12:51:39
© дата внесення змiн: 17.02.2015 12:51:39
автор: Янкевич Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
